Мене журналістом зробила "Зоря"

     Хтось із мудрих сказав, що доля управляє людиною. У правильності цього визначення мене переконало життя. Після успішного закінчення 1959 року Житомирського сільськогосподарського інституту я налаштувався працювали агрономом, упроваджувати надбання аграрної науки і практики на колгоспних полях. А став… газетярем. З легкої руки колишнього головного бухгалтера тоді великого покалівського колгоспу «Україна», активного дописувача районної газети «Зоря» Т. Залізка. Довідавшись, що в редакції «районки» є вакансія завідувача відділу сільського господарства, він порадив мені представитися її редактору.

     У редакції «Зорі» застав відповідального секретаря газети Михайла Фішмана. Як з'ясувалося, бувалого фронтовика. Після знайомства він порекомендував мені написати матеріал про організацію літньо-табірного утримання молочного стада у колгоспі «Україна» і з ним через днів два прийти до редакції. Я виконав це доручення. Михайло Семенович уважно прочитав допис, показав його тоді ще молодому редактору Анатолію Максимову. А він сказав, як давньому знайомому: «Пиши заяву і приступай до роботи. Щодо твоєї кандидатури я розмовляв у райкомі партії, там дали згоду на призначення тебе зав-сільгоспвідділом». За радянської влади районні газети були друкованими органами районних партійних комітетів, і вони тримали під контролем добір кадрів до їхніх редакцій.
     У ті часи сільгоспвідділ вважався найважливішим у газеті. На відміну від двох інших до його штату входив ще й літпрацівник теперішній кадровій градації це кореспондент). Цю посаду займав енергійний студент-заочник Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка Володимир Базєльчук. Нам доводилося виконувати великий обсяг роботи: оперативно висвітлювати на сторінках «Зорі» організацію і хід сільськогосподарських кампаній, сільського будівництва у районі, популяризувати надбання новаторів виробництва, прогресивні форми і методи організації праці, виробничих процесів у колгоспах, викривати не організаційність, недбальство, бракоробство, інші недоліки на полях і фермах, критикувати тих, хто їх допускає, забуває про житейські потреби людей. Для збирання таких матеріалів випадало часто, по кілька разів на тиждень виїжджати в села. Здебільшого, як кажуть, «на перекладних», тобто на попутних автомашинах, інших засобах. Доводилося ходити пішки. Бо автобусне сполучення тоді було тільки з районними містами і селищами, а «беушний» редакційний «Москвич» більше ремонтувався, ніж їздив. Якщо ж міг рухатися, то ним послуговувався переважно редактор, бо, крім редакційних функцій, мусив виконувати обов'язки уповноваженого райкому партії в колгоспах, на підприємствах, в організаціях.
     Траплялося, наші службові поїздки завдавали чималих прикрощів. Якось восени після ділових відвідин колгоспу в Ігнатполі вечірньої пори я ледве встиг до відправки поїзда на Овруч. У вагон заскочив без квитка, бо не було часу його купувати. Контролери вирішили, що я хочу проїхати «зайчиком» і виписали мені штраф, сума якого у десять разів перевищувала вартість проїзду від Ігнатполя до беруча. Ще запам'яталось, як зимової пори з уповноваженим райкому партії у хуртовину поверталися зі звітно-виробничих зборів норинського колгоспу імені Карла Маркса, які затягнулися до півночі. Раз по раз дорогу перетинали великі снігові перемети. Додому добралися вже перед ранком стомлені, зморені до краю. А вранці належало йти на роботу і в номер газети писати матеріал про те бурхливе зібрання.
     Та ми не ремствували, як казав тодішній завідувач відділу листів і масової роботи І. А. Дорфман, вважали такі випадки і ситуації «дрібницями життя». Ісак Аронович був людиною веселої вдачі, дотепним жартівником, умів створити гарний настрій і писав дошкульні фейлетони на тих, хто чинив неподобства. А нас, початкуючих у журналістиці, застерігав: «Будьте уважні. Дуже кепсько, коли в газеті трапляються каверзні помилки. За них карають і автора, і редактора.»
     За правління Радянським Союзом вождя всіх часів і народів И. В. Сталіна, за смислові ідеологічні, а то й технічні помилки в газеті редакторів карали суворо й нещадно. Як зловмисників. Звільняли з роботи, застосовували репресивне переслідування. Одного бідолагу за випадкову зміну літер в імені вождя відправили до Гулагу. Про це знала і моя старша сестра Марія, яка, після репресії 193/-ГО року мого батька за наклепницьким доносом, у 14 років стала для мене і ще двох малих сестер-сиріт і за батька, і за рано померлу матір. Вона дуже непокоїлася,* що я «відірвався від землі» і обрав «неспокійну роботу».
     Та після загадкової смерті Й. В. Сталіна, арешту і розстрілу керівника репресивного апарату Лаврентія Берії в країні настала «хрущовська відлига», за якої «розтанула» загроза суворого покарання за незначну провину. Пригадується, на одній районній нараді керівників сільгоспвиробництва тодішній голова великофоснянського колгоспу імені Леніна, тридцятитисячник (так називали тих управлінців і спеціалістів яких з державних установ, підприємств, організацій за рішенням вересневого 1953 року Пленуму ЦК КПРС партійні органи направили керувати колгоспами і радгоспами) В. В. Целіков публічно поскаржився, що я «необ’єктивно», «кавалерійським наскоком» покритикував правління і спеціалістів цього господарства за незадовільну організацію збирання врожаю хлібних культур. У своєму підсумковому виступі молодий та розсудливий перший секретар Овруцького райкому партії Д. і. Тростенюк порадив не сприймати критику в газеті як образу, поважно ставитися до неї і вживати заходів для поліпшення справ, ліквідації недоліків. А в окремій розмові з нами, працівниками газети, звернув увагу на необхідність аргументованіше писати і позитивні, і критичні матеріали.
     У подальшому з В. В. Целіковим склалися взаємодовірливі стосунки. Він, загартований Великою Вітчизняною війною посланець промислового Донбасу, став авторитетним організато-ромноватором сільськогосподарського виробництва, перший не лише в районі, айв області запровадив прогресивну відрядну форму оплати праці колгоспників, навів порядок на полях, фермах і добився значного приросту виробництва сільськогосподарської продукції. За високі досягнення великофоснянців у восьмій п'ятирічці В. В. Целіков удостоївся звання Героя Соціалістичної Праці. «Зоря“ послідовно популяризувала надбання і досвід трудівників керованого ним колгоспу, інших кращих господарств району.
     Проте аграрний сектор залишився слабкою ланкою союзної економіки. Практиковані партією в ті часи п'ятирічні завдання для села залишалися добрими намірами. Тодішній лідер КПРС і радянської держави М. С. Хрущов, який запевняв світову спільноту, що великий Радянський Союз обов'язково наздожене і пережене Америку та побудує комунізм, в одному своєму публічному виступі оригінальним афоризмом -“булькнули» оцінив діяльність тих управлінців і господарників, котрі брали високі зобов'язання та не забезпечили їх виконання. Більшість газет стала регулярно виписувати під цим визначенням колгоспи, радгоспи центральні видання — райони і області) з іменами їхніх керівників, які зривають виконання своїх зобов'язань і державних планів. І «Зоря» включилася в цю «викривально-критиканську» кампанію. З Володимиром Безєльчуком готували цілі сторінки-плакати про очільників тих колгоспів, які дотримуються слова, і тих, хто «булькає». Проте ЦРІХ останніх не меншало. Ні в районі, ні в країні.
     Тому швидкий на нововведення і реформи М. С. Хрущов 1962-го року зініціював перебудову партійних органів за так званим виробничим принципом. У районах ліквідували заготінспекції, натомість створили більш повноважні територіальні управління сільського господарства. Овруцькому територіальному управлінню підпорядковувалося аграрне виробництво ще двох сусідніх районів — Народицького і Словечанського. Для інформаційного забезпечення діяльності цієї нової структури нашій «Зорі», як і ряду інших районних газет, надали статус міжрайонної газети і майже удвічі збільшили її штат. До нього ввели посаду фотокореспондента, власних кореспондентів у Народицькому та Словечанському районах. А в підпорядкованих територіальному управлінню районах ліквідували районні газети. Провідних їх працівників (Михайла Пригорницького і Дмитра Баранчука з Народичів, Марію Гордієнко та Ізю Сегала зі Словечного) прийняли в колектив міжрайонної «Зорі». Для неї обком партії підібрав нового редактора — фронтовика А.В. Янишевського, який після війни багато років пропрацював заступником редактора Ружинської районної газети, а потім, після успішного навчання у Київській вищій партійній школі — редактором Луганської «районки. Він запросив з Лугин молодого, перспективного Петра Федотюка (згодом став письменником), а редакція „Радянської Житомирщини“ підсилила наш творчий колектив своїм працьовитим власним кореспондентом по Овруцькому кущу Петром Кушнерчуком. Йому доручили завідувати відділом листів. Колишній редактор Народицької районки М. Пригорницький у „Зорі“ одержав посаду заступника редактора. Але пропрацював недовго — десь через півроку за сімейними обставинами повернувся до рідного йому Коростеня. Д заступником редактора „Зорі“ бюро райкому партії затвердило колишнього першого секретаря Овруцького райкому комсомолу, до речі, мого однокласника-випускника першої Овруцької середньої школи Володимира Залізка. Власне, він повернувся в газету, в якій розпочав свою трудову діяльність.
     Новий редактор Антон Войцехович Янишевський був справжнім трудоголіком. Він сам працював у редакторському кабінеті майже до півночі і від нас вимагав вищої самовіддачі. Вимагав відповідально ставитися до аналізу фактів, розробки теми, написання матеріалів до газети. Після його редагування мої та інших колег рукописи, за висловом досвідченої, гарної секретар-друкарки Наталії Бондаренко, набували „клінічної чорноти“. Таку докорінну доробку наших „творів“ А.В. Янишевський умотивовував тим, що міжрайонна „Зоря“ — це вже вищого рангу, ніж районна газета, що вона має стати бойовитішою, змістовнішою і цікавішою для читацького загалу. Він вимагав розширювати тематику виступів газети, надавати їм публіцистичності, урізноманітнювати жанровість, аргументовано ставити проблеми, виявляти причинні зв'язки між вчинками, подіями і явищами. Маю зізнатися, що нам було важкувато „вписатися в режим Янишевського“. Думалося, що він надміру „гне палицю“.
     Та мусили виконувати редакторські настанови і вимоги. І невдовзі переконалися, що наживаємо позитивних результатів. Наша „Зоря“ стала однією з кращих міжрайонних газет області. Хоча після хрущовського укрупнення районів вона знову стала районною, та зберегла своє обличчя і репутацію. І я багато чому навчився в Антона Войцеховича. Щонайважливіше, пройнявся вимогливістю до себе і зрозумів, що слід всерйоз зайнятися підвищенням журналістської кваліфікації. З цією метою за рекомендацією райкому партії 1965 року пішов навчатися до Вищої партійної школи при ЦК КПУ Підписуючи мою заяву на звільнення, Антон Войцехович зізнався: „Не хотів відпускати вас з редакції. Не бачу підходящої заміни. Та розумію, що у ВІШІ набудете знань, які допоможуть вам вийти на вищий рівень діяльності.“ Життя підтвердило визначення наставника. Після закінчення ВІШІ мені випало 10 років відпрацювати редактором Народицької районної газети і майже 20років — завідувачем відділу АПК обласної «Житомирщини. Мені дуже прислужилася набута в «Зорі практика. З шанобою згадую її працівників, які допомагали утвердитися на журналістській ниві.

 Іван ГОЦАЛЮК, лауреат республіканської журналістської премії „Золоте перо“.
  • 02.06.2009
  • 186 просмотров