Партизанська війна – історії мужня сторінка.

  Чи не найпершу згадку про бойові дії партизанів після вторгнення гітлерівських армій можна знайти в щоденнику начальника генерального штабу сухопутних військ вермахту генерал-полковника Гальдера. Десятого дня війни він нотував: «Серйозної уваги заслуговує проблема упокорення тилового району… Лише охоронних дивізій, безперечно, замало для убезпечення всієї зайнятої території. Доведеться виділити для цього й кілька дивізій зі складу діючої армії».

  Не міг і уявити німецький генерал, що партизанський рух набуде масштабів справжньої війни. І не кілька дивізій, 400 тисяч (!) вояків буде кинуто влітку 1943 р. на боротьбу з партизанами України.
Отже, загарбники з перших днів окупації відчували реальну загрозу з боку партизанів. Варто зауважити, що тоді до партизанських методів боротьби вдавалися здебільшого підрозділи радянських військ, які потрапили в оточення, військовополонені, що втекли з полону, а також поспіхом створені обкомами та райкомами КП (б)У партизанські загони, до складу яких входили комуністи, радянські, господарські, комсомольські та профспілкові функціонери різних рівнів, працівники НКВС. Саме вони, виявляючи і патріотичний порив, й інстинкт самозбереження, дали фактично початок партизанському та підпільному руху.
  Були і спеціально організовані розвідувально-диверсійні групи, які створювало командування наших відступаючих армій. Чимало з них так і залишалося в тилу ворога, продовжуючи свою діяльність. Такою була і спец-команда № 22 під командуванням «капітана Крилова» — Володимира Редчиця, яка згодом стала кістяком Овруцького підпілля.
  Партизани й підпільники 1941-го року в надзвичайно складних умовах розгортали боротьбу з окупантами. Найтяжчий, безпросвітний час війни — осінь 1941, осінь тяжких поразок Червоної армії, зневіра 41-мільйонного народу України, залишеного на поталу ворогові, який приніс на нашу землю жорстокий терор, спрямований на упокорення та фізичне знищення людей «нижчої раси»…
Цинічно злочинні заходи передбачалися директивою Гітлера № 33 від 19 липня 1941 р.: «Для підтримання порядку в завойованих східних областях… військ буде достатньо лише тоді, коли застосовуватиметься не юридичне покарання винних, а породжений окупаційною владою страх, здатний відбити у населення всяке бажання чинити опір…„.
  Солдатів вермахту закликали до застосування „драконівських заходів“ щодо місцевого населення, і вони вдавалися до них регулярно. Масові розстріли населення відбувалися в кожному захопленому поселенні в перші дні окупації. І це було не лише єврейське населення. Бо ще напередодні війни спецслужбами за допомогою агентури було складено „Особливу розшукову книгу для СРСР“. Потім за допомогою місцевих прислужників окупанти виявляли '“неблагонадійних», передовсім комуністів, і масово розстрілювали їх як потенційних підпільників і партизанів.
  Тому плани багатьох підпільних обкомів, райкомів партії так і залишилися на папері — було розстріляно дійсно більшість членів поспіхом створених підпільних осередків, які зовсім не мали досвіду боротьби на окупованій території. Далася взнаки й безвідповідальність партійних керівників, які залишали людей для підпільної та партизанської діяльності без закладених баз продовольства, одягу, зброї, абияк підбирали особовий склад майбутніх підпільників, що нерідко призводило до масових провалів.
  Так було і на Овруччині.. 11 липня 1941 року в Овручі відбулося засідання Житомирського обкому КП (б)У (після окупації Житомира 9 липня 1941 р. партійне керівництво перебувало певний час в Овручі). Проводив засідання перший секретар обкому Сиром'ятников. Першочерговим завданням було створити Овруцький та Словечанський підпільні райкоми, затвердити особовий склад партизанських загонів, розробити плани по закладенню баз.
  Фронт наближався до Овруча, і на 22 серпня 1941 р. було призначено збір комуністів для виходу в ліс. І тут виявилося, що командування загону і керівництво підпільного райкому просто втекли останнім потягом до Києва, нікого не повідомивши про розташування закладених баз. Комуністи, що залишилися в тилу для підпільної роботи, опинилися в тяжкому становищі: ні керівництва, ні
зброї, ні продуктів харчування. Терміново був обраний новий секретар підпільного райкому — Іван Старухін, він же став і командиром загону.
  Словечанські партизани вийшли в ліс організованіше: бази хоча і в недостатній кількості там закладено, командири були на місцях, та ще сюди ж прибув Тимофій Гришан — секретар Житомирського підпільного обкому, який був відряджений у Словечанські ліси (адже родом він із Сорокопня) для організації партизанського руху.
  Отже партизанські загони на Поліссі, незважаючи на вкрай тяжкі умови, розгорнули свою діяльність. Вони влаштовували засідки на автошляхах, вступали в сутички з нечисленними гарнізонами ворога, підривали мости, розправлялися із зрадниками, вели розвідувальну діяльність, допомагали втекти військовополоненим.
  Як свідчать німецькі документи, партизани до середини вересня 1941 р. підірвали 447 залізничних мостів, з них 117 — у тилу групи армій «Південь».
  У вересні проти народних месників гітлерівці кинули частини 454-ї охоронної дивізії в районі на північ і на північний схід від Овруча. У цих боях народні месники зазнали значних втрат. Восени 1941 року партизани опинилися в надзвичайно тяжких умовах: потрібно було добувати боєприпаси, а карателі безперервно переслідували, не було харчів, маневреність загонів погіршувалась через поранених і хворих.
  Командир Словечанського загону Мелещенко під приводом розвідки дезертирував. Відтоді загоном командував Тимофій Гришан.
  У листопаді був схоплений в Овручі Іван Старухін. Після його розстрілу припинило своє існування Овруцьке партійне підпілля. А партизанські загони овруцьких комуністів розійшлися двома групами під командуваннями К.Г. Дзюби та В.Є. Каткова в різних напрямах: Дзюба — в Рівненську область, Катков вирішив пробиватися до фронту. Певна частина партизанів залишалася в овруцькій окрузі. В січні 1942 року припинив своє існування і Словечанський партизанській загін Тимофія Гришана. З настанням холодів командування загону вирішило розпустити більшість бійців до весни, а 30 чоловік залишилося зимувати в землянках поблизу села Середня Рудня. Там їх оточив каральний загін, і в нерівному бою всі партизани загинули. Останки Т.Л. Гришана та інших партизанів були перезахоронені на військовому кладовищі в с. Словечне.
  Великі випробування випали на долю наших земляків, які в найтяжчий час війни піднялися на боротьбу з окупантами. За неповними даними, в перші місяці війни в Україні 30 тис. патріотів загинули, були насильно вивезені до концтаборів або з огляду на обставини мусили зректися подальшої боротьби.
  Але ці жертви не були марними. Незважаючи на драконівські заходи окупантів, що паралізовували волю до боротьби, наводили жах на місцеве населення, знову і знову знаходилися люди, які наважувалися підняти голову в атмосфері тотальних страху і покори.
  Овруцьке підпілля під керівництвом Володимира Редчиця продовжувало діяти в місті, буквально нашпигованому ворогами (тут розмістилися гебітскомісаріат, органи гестапо, контррозвідки, жандармерія, поліція, комендатура, інші установи фашистського «нового порядку»).
  В Словечному і навколишніх селах мобілізували до боротьби підпільників під керівництвом Михайла Посоха та Андрія Волинчука.
  Дух непокори і ненависті до окупантів піднімав нові й нові сили, плекав віру в Перемогу.
  Ні, не збиралося споконвічне древлянське Полісся падати на коліна перед, здавалось би, непохитною, залізною міццю третього рейху.

Тамара КИЧКА, молодший науковий працівник Словечанського музею партизанської слави «Полісся».

газета «ЗОРЯ», 19.09.2008 р.
  • 21.09.2008
  • 131 просмотр