Пам'ятає село Хатіму

     КОЖНЕ поселення має свою історію, виткану, як і мамин рушник із відомої пісні, червоними та чорними нитками. У тих узорах села Поліського (колишньої Жолоні) також є кольори, що символізують і радість, і журбу. І спогад про життя Хатіми Бурмич, що трагічно обірвалося у фашистській катівні, теж зберігається на тому історією писаному сільському рушнику… Сплив вш зараз не випадково, адже вчора, 22 червня, минуло 68 років, як почалася Велика Вітчизняна війна…
     Жила Хатіма із трьома дітьми (дочкою Ганною і синами Петром та Василем). Без чоловіка (він був репресований) трудно доводилося. Зате ця обставина допомогла врятувати іншу людину.
     На початку війни в Овручі німці створили табір військовополонених, але якщо хтось із місцевих жигелів «упізнавав» полоненого, його за певний відкуп відпускали. Таким чином у сім'ї Бурмичів з'явився вітчим Сеня. Правда, він довго не засидівся у теплому місці — в селі, подався до партизанів і воював у загоні Сабурова. Через Хатіму — названу дружину, партизани мали зв'язок із місцевими жителями, які допомагали месникам, чим могли. Та доля від Хатіми невдовзі відвернулася: за доносом поліцаїв її заарештували і в Овручі жорстоко катували, вибиваючи зізнання. Але жінка мовчала. Через дерев'яну перегородку зв'язковий загону Сабурова (до речі, батько колишнього друкаря районної друкарні Степанчука) бачив якими методами німці допитували Хатіму: зв'язували руки ззаду і підтягували вверх, жорстоко били, а коли вона непритомніла, її обливали крижаною водою (було це наприкінці лютого — на початку березня 1942 р), повертали до тями і знову катували.
     Нічого не добившись від жінки, фашисти згадали про її дітей. Дочка Ганна ночувала у сусідів, а хлопці Петро і Василь якраз повезли гній на поле. Побачивши, що під хатою знову зупинилася німецька машина, сусідка зметикувала, що це приїхали за дітьми, і відправила свого Мишка, щоб той попередив хлопців про небезпеку. Садиба їхня була за школою, недалеко біля гущавини, і хлопці майнули в ліс до партизанів. Вітчщ Сеня їм розповідав при зустрічі, як можна пробратися в загін. І хлопці мстили фашистам за закатовану матір.
     Одного разу їм було дано завдання підірвати німецьку машину, яка мала їхати на Словечне. Ближче до Піщаниці в урочищі «Дубник» вони із кулеметом створили засідку, а вітчим Сеня (він в армії був підривником) заклав міну, і автомашина, з німцями злетіла в повітря. Хлопці з кулемета довершили справу. Пізніше за Потаповичами пустили під укіс ворожий ешелон.
     Підривник Сеня загинув від фашистської кулі. Ганна вийшла заміж у Лешшраді і щасливо прожила до старості. Часто приїжджала до своєї оселі в Жолонь. Чим могла пригощала нас, підлітків. З нетерпінням ми чекали її приїзду, бо привозила цукерки, яких після війни у наших селах не було.
     Сини Хатіми Василь і Петро закінчили вищі навчальні заклади: перший — технічний вуз, другий — юридичний, і працювали на Буковині.
     Ось така історія однієї сім'ї з мого рідного села, яка внесла посильну допомогу у визволення Батьківщини від фашистських загарбників.