Де спасіння?..

      ПРОЖИВ на світі вже чимало. Трудно жилося, всього було. Але хотілося б ще пожити, дарма що сьогодні навколо нас зовсім не рай, а знову випробування, знову людей мого покоління доля хапає за горло. Та й хіба тільки моє покоління. Усім перепадає», і старим, і молодим. Однак хочеться пожити при доброму здоров'ї, при ясній голові. А чому пожити хочеться? Тому що світ божий, як би там не було, такий прекрасний, такий дивний, привабливий і не до кінця нами осмислений. І зрозуміло, водночас, що здобудь право ще на три життя, а світу так до кінця і не пізнаєш та й не нарадуєшся йому. Мабуть, кожній людині на фініші добре видно, як багато вона змарнувала часу за своє буття, як багато не зробила з того, про що мріяла, як мало віддала любові оточуючим людям, своїм батькам, дітям та онукам. Іноді хочеться, щоб без кінця снилися яскраві хвилини дитинства, юнацтва, які траплялися ж таки наперекір усім труднощам. Як радіє душа, коли бачиш ці хвилини уві сні або просто думками, спогадами повертаєшся туди, у своє неповторне минуле.
      Ось воно по черзі пролітає: дитинство, юнацтво, зрілі роки, робота, одруження, сім'я — все непросте життя. Особливо приємно пригадувати, коли намагався бути порядною людиною, жити не гірше інших, якось дбати про своє майбутнє, не робити нічого грішного на цій землі, не бути дармоїдом, паразитом, не стояти комусь на заваді.
      Чому оце, хоч і коротко та плутано, я почав розповідати про себе, з думками про сенс життя, про ставлення до нього і таке інше? А все тому, що дивлюся на трагічне сьогодення, і серце обливається кров'ю.
      У селищі за останні два десятки років чи не найбільша смертність серед молоді. Спивається вона до останку. Точок,-де можна «закласти за комір» з самого ранку, вистачає з надлишком. Ще тільки сонечко над лісом піднялося, а вже йде по моїй вулиці п'яний юнак і, знаєте, не додому, а в напрямку до товаришів,-де можна ще додати, продовжити приймати на душу смердючу отруту. Після обіду через перехрестя повз мій будинок в інший бік із величезними труднощами прямують двоє молодиків, одружених. Влили в себе, мабуть достатню кількість рідини. Між ними велосипед, вони тримаються за нього, але він їх підводить часто, бо падають, виплутуються з коліс, витирають носи, карачують, стають на «ватні» ноги і знову йдуть. Назустріч їм люди, машини.
      Я добре бачу сьогоднішню дійсність, вона принесла нам чимало лиха. Два підприємства, колись такі успішні, тепер ледве дихають, як ота риба на березі без веди. Багато земляків залишилося без роботи. Дехто виїхав у пошуках спасіння. Чимало безробітних ходить селищем. Що їм робити? Спрацьовує стара істина. Залишається одне — шукати якусь відраду в чарці. І найменш стійкі, що не знайшли альтернативи після скорочення місць на заводах, взялися за чарки капітально. До чоловіків прилучаються молоді жінки, дівчата. Вони п'ють, курять А-де брати гроші? Красти, виносити речі з хати від матері, від дружини, від дітей.
      Якось зазирнув я в один з «ганделиків». Небагато осіб, але сидять хлопці, п'ють пиво, горілку. І диво: ті, що ніде не працюють, не мають ніяких доходів.
      Переходжу недавно з одного магазина до іншого. Між ними «гаряча точка». З цієї точки продавщиця з якимось чоловіком витягують за руки горілиць п'яне тіло парубійка. Ноги в нього волочаться, взуття поспадало, штани ось-ось загубляться. Саме наткнулася на це видиво жінка в літах. Зупинилась, хреститься: «Боже, Боже, що це вже робиться на цьому світі?..»
      Померло чимало: хто холостяком, хто одруженим, залишивши зі сльозами на очах матерів, молодих дружин з дітьми та багатьох рідних. Парадокс оточує дійсність. Ті, що п'ють, бачать же досить часту смертність серед своїх товаришів, а пити не кидають. Безглуздо зовсім! Знецінене життя нанівець!
      А ЗАСОБИ, можливості вижити є. От хоча б земля, город. Заростає все навколо травою, чагарником. Старенькі батьки, пенсіонери далі, як кажуть, тягти не можуть. Все більше й більше їх покидають оброблені ділянки. А ти ж молодий! Дають же землю, візьми шматок, посади картоплю, капусту, посій огірочки, моркву, буряки. І не голодуватимеш! Більше того, при охоті, розворотливості можна щось виростити і продати. От і копійка. Еге ж, не хочуть, байдикують. Дійшло до того, що живе в селі, топче кругом хати землю, а йде з сім'єю до матері — пенсіонерки і вимагає гарячого борщу чи смаженої картоплі.
      Правда, виручає любителів випити (і не тільки їх) сезон, коли в лісі ягоди дозрівають та гриби ростуть. Гребінками чухрають чорницю, нищать її на пні, везуть до Коростеня відрами, продають. Та й то не вся молодь. Дехто каже: «Я не сіяв там чорниці, то й збирати її не піду». Отаке. Краще в забігайлівку піде.
      Сьогодні хтось пригостить, завтра в борг візьме «стопарйка», і радіє.
      Ось вам і вся філософія їхня, вся правда. Ні любові до праці, ні гідності, ніч моралі хоча б якоїсь, ну хоча б поваги до людей. Звідки в них візьметься любов до Бога, до природи, до життя? Не думають ні про що. Лише про одне: як випити сьогодні. А завтра щось придумається. І так у чаду від ранку до вечора.
      ДЕ СПАСІННЯ, люди добрі? Вимираємо ж, вироджуємося! Мабуть, державі треба негайно звернути увагу на народ і робити щось для нього, для покращення його життя.
      Політики та чиновники добре знають, що робити. Але в них турбота в голові про посаду, про м'яке й прибуткове крісло.