ПРОЖИВ на світі вже чимало. Трудно жилося, всього було. Але хотілося б ще пожити, дарма що сьогодні навколо нас зовсім не рай, а знову випробування, знову людей мого покоління доля хапає за горло. Та й хіба тільки моє покоління. Усім перепадає», і старим, і молодим. Однак хочеться пожити при доброму здоров'ї, при ясній голові. А чому пожити хочеться? Тому що світ божий, як би там не було, такий прекрасний, такий дивний, привабливий і не до кінця нами осмислений. І зрозуміло, водночас, що здобудь право ще на три життя, а світу так до кінця і не пізнаєш та й не нарадуєшся йому. Мабуть, кожній людині на фініші добре видно, як багато вона змарнувала часу за своє буття, як багато не зробила з того, про що мріяла, як мало віддала любові оточуючим людям, своїм батькам, дітям та онукам. Іноді хочеться, щоб без кінця снилися яскраві хвилини дитинства, юнацтва, які траплялися ж таки наперекір усім труднощам. Як радіє душа, коли бачиш ці хвилини уві сні або просто думками, спогадами повертаєшся туди, у своє неповторне минуле.