ОВРУЦЬКЕ ПІДПІЛЛЯ

 РЯД ФОТОГРАФІЙ за склом музейної вітрини. Щоразу із душевним щемом вдивляюся в ці молоді обличчя, і чомусь у свідомості спливають слова із вічної книги: «покласти жит¬тя своє за други своя». Так, в усі часи це було найвищим вия¬вом любові й людяності, безу¬мовним правом на безсмертя.
 Володимир Редчиць, Олександр Малолєтнєв, Олексій Третяков, Іван Шваб, Арсентій Корж, Василь Литвинов, Іван Романов, Іван Ща¬дило, Григорій Юрчак, Іван Овсієнко, Степан Редчиць, Олексій Шваб, Мавра Рушалюк, Василь Гришнюк, Франя Хомутовська, Роза (прізвище невідоме) та інші. Вони ходили по лезу бритви, усвідомлюючи смертельну небезпеку, і не плекали ілю¬зій щодо гуманності оку¬пантів. Окупаційна влада з самого початку показала, що єдиним засобом впливу на непокірних є смерть, і смерть якомога жахливіша — щоб залякати інших.
 У липні 1941-го розвідвідділом 5-ї армії Південно-Західного фронту, у смузі обо¬рони якої перебував Овруч, було створено розвідуваль¬но-диверсійну спецкоманду № 22 під командуванням Володимира Редчиця (оперуповноважений НКВС у м. Можайську, капітан, ро¬дом із с. Деркачі; з 2 червня перебував у відпустці — гос¬тював у батьків із дружиною і сином).
 Група із 22-х бойовиків протягом липня-серпня 1941 р. здійснила декілька рейдів за лінію фронту. Зав¬даннями її були диверсії на шляхах, розвідка та налагод¬ження зв’язку з підпільними групами, що залишалися в тилу ворога, вербування агентури.
 20 серпня спецкоманда № 22 була офіційно розформована. Редчиць (капітан Крилов) ще 18 серпня виїхав до Чернігова і повернувся під кінець серпня у вже окупований фашистами Овруч удвох із радистом Андрієм Бочаровим, що ніс радіостанцію у речовому мішку.
 Володимир Редчиць повів себе в Деркачах як прихильник нової влади — влаштувався писарем сільуправи. Це давало змогу мати не¬обхідні документи, часто відлучати¬ся до Овруча і в навколишні села.
 Під кінець вересня 41-го сфор¬мовано штаб підпілля. Найближ¬чими помічниками Редчиця стали Олексій Шваб, старший лейтенант, заступник капітана Крилова по групі «22»; Олексій Третяков, втік із полону, в Овручі легалізувався як комерсант-продавець цигарок (Льонька-папіросник) ; Олександр Малолєтнєв (за підробленими до¬кументами Іван Писаренко) , мо¬лодший лейтенант-прикордонник, вийшов з оточення і влаштувався на роботу директором Овруцького кінотеатру «Вікторія».
 Чимало підпільників за завдан¬ням штабу також влаштовувалися на роботу в місті: на залізниці, електростанції, в поліції, на пошті та в інших установах. Серед них колишні військовослужбовці, які потрапили в оточення, втекли з полону, місцеві жителі. А також 15 бійців із команди «22» стали дивер¬сійно-зв'язковою групою, яка вста¬новлювала контакти з осередками підпільників у навколишніх селах, здобувала зброю, вибухівку, на¬падаючи на поліцейсько-жандарм¬ські пости, обози.
 Було створено декілька невели¬ких складів зброї, оснащено парти¬занський загін Василя Мазура з Піщаниці (18 військовополонених Овруцького концтабору, яким вда¬лося втекти з допомогою під¬пільників).
 Сміливці чинили диверсії на за¬лізниці, вивели з ладу електро¬станцію, міський водогін, устатку¬вання маслозаводу, паровий млин. Маючи своїх людей в гебітскомісаріаті, гестапо, окружній поліції, штаб підпілля мав доступ до ін¬формації, що дозволяла зривати задуми окупаційної адміністрації: каральні акції, вивезення молоді до Німеччини.
 Зв'язкова з Черепина Мавра Рушалюк часто з’являлася в місті, іноді з малою племінницею, щоб нібито провідати подругу Розу, яка працювала перекладачкою в гес¬тапо. Мавра та Степан Гришков (теж із Черепина) переправляли людей до лісу — в партизанський загін.
 Чоловіки приходили до Льоньки-папіросника, щоб купити кури¬ва, та й у фотоательє Володі Камінського можна було завітати без підозр.
 Овручани встановили зв'язок із антифашистським підпіллям 101 словацького полку,-де начальником штабу був Ян Налепка. Діставали у словаків зброю, боєприпаси, меди¬каменти, необхідну інформацію, а також домовлялися про співпрацю, щоб, принаймні, не проливати «братню кров» — в разі бойових операцій окупантів проти парти¬занів не брати участі словакам.
 Керівний центр підпілля в місті був у кінотеатрі, і саме там плану¬валася велика диверсійна операція, що дала б змогу знищити значну частину німецького гарнізону.
 А в цей час розвідники загону «Батька Василя» (Мазура) повідо¬мили, що в Товстому Лісі (район Чорнобиль-Вільча) з'явилися де¬сантники з Великої землі. Це була група особливого призначення, очолювана Дмитром Медвєдєвим, що рухалася в Цуманські ліси (по¬близу м. Рівне).
 Володимир Редчиць зустрічався із Медвєдєвим, про що свідчить радіограма останнього до Москви, але на зворотному шляху загинув у перестрілці із загоном гітлерівців, що супроводжував машини з мо¬лоддю із Наровлі (Білорусь) для відправки в Німеччину. Батьків Во¬лодимира, родичів і навіть, одно¬фамільців із Деркачів та Липських Романів (20 осіб) було схоплено і спалено живими. Дружину Єлиза¬вету з маленьким сином врятували друзі, відправивши потягом на пів¬день України.
 Літо 1942 року. На фронті бої ідуть в районі Воронежа, ось-ось ворог захопить Ростов-на-Дону, виходить до Волги, до Сталінграда. А в місті Овруч, глибоко в тилу німецьких військ, сміливці кида¬ють виклик, здавалось би, всесиль¬ному ворогу.
 Щоб відзначити перемоги вер¬махту, фашисти доручили директо¬ру кінотеатру Івану Писаренку провести якийсь розважальний за¬хід. Писаренко пообіцяв підготува¬ти виставу. Василь Литвинов зай¬нявся репетиціями, а Олексій Тре¬тяков за допомогою Степана Гришкова, Івана Романова мали підготу¬вати вибухівку. Гітлерівцям були надіслані запрошення на виставу, що мала відбутися 15 серпня 1942 року. Але, за доносом зрадника, жоден німець не з'явився тоді в глядацькому залі. Прийшли словаки і… щиро аплодували артистам, не підозрюючи про те, що сидять на динаміті.
 На світанку 16 серпня почалися арешти. Схоплено Олександра Малолєтнєва, Івана Романова, Івана Щадила, Василя Литвинова, Івана Овсієнка, Степана Редчиця, Мавру Рушалюк — всього 42 особи, в т.ч. жінки з малими дітьми.
 Що довелося витерпіти цим людям у гестапівській катівні — не дай Боже, щоб і наснилося. Одне те, що дітей на третій день арешту відібрали в матерів і засипали жи¬вих у ямі на колишньому аеродро¬мі — ладне зламати будь-яку душу. 5 вересня на тому ж місці було розстріляно 27 змучених молодих людей. 13 вересня на Базарному майдані повішено Олександра Малолєтнєва та Івана Романова.
 Окупаційна влада мала святкува¬ти перемогу: осередок опору вияв¬лено й щонайжорстокіше викорі¬нено. Вище начальство повідом¬лено про наведення остаточного порядку в Овручі.
 Але, завдяки конспіратив¬ним заходам штабу підпілля, арештовано було не всіх. Олексій Третяков, Франя Хомутовська, Степан Гришков, Петро і Кость Степанчуки, Микола Поляков, Юрій Ізрайлов, Павло Гусаревич, Тарас Пешко та інші гурту¬валися в Корчівському лісі, було створено бойовий пар¬тизанський загін, що діяв до 21 лютого 1943 року.
 Прадавні ліси стали при¬хистком підпільників, парти¬занів краю, радянських десантників, що збиралися в загони, у великі з єднання, стаючи суттєвою силою в тилу гітлерівської армії — ці¬лим партизанським фрон¬том, що відтягував на себе значні сили вермахту, дезорганізовував діяльність оку¬паційної влади і деморалізу¬вав педантичних німців. Ці¬кава думка з цього приводу англійських істориків Ч.О. Діксона та О. Ґельбрунна: «Збитки, завдані фашистсь¬кій армії партизанами, не можна визначати лише кіль¬кістю вбитих та поранених, знищених гармат та складів. Головне полягає в тому, що погіршувався моральний стан солдатів, які воювали в країні,-де кожний громадянин міг виявитися партизаном».
 Так, коли 14 лютого 1942 року на ешафот у міському парку піднявся Овруцький підпільник, голова кол¬госпу з Виступовичів Арсентій Корж, німці, за всіма правилами людської поведінки мали б побачи¬ти в очах натовпу суцільних страх і покору. Але під час зачитування вироку із сірого гурту понурих людей полетів гнівний вигук: «Ми зведемо з вами рахунки! Ми помстимося за Коржа!» І німецькі слу¬жаки не змогли схопити в натовпі Василя Литвинова, в цьому здава¬лось би, безликову натовпі поліщу¬ків, що завжди був і буде для них незрозумілим, ворожим і нескоре¬ним. Бо якими б жахливими мето¬дами не знищували, не випалюва¬ли дух непокори, він відрод¬жувався і повставав, стаючи незбагненним і незнищенним приви¬дом для гітлерівських посіпак.
 І хай не 15 серпня 1942, то 14 вересня 1943 року окупований Овруч струснувся від вибуху, що зруйнував будинок гебітскомісаріату і разом з ним ілюзії чужинців щодо упокорення цього народу і вічного панування на цій землі.

Тамара КИЧКА, молодший науковий працівник Словечанського музею партизанської слави «Полісся».

газета «ЗОРЯ», 21.10.2008 р.
  • 28.10.2008
  • 942 просмотра