Sun, 19 Apr 2026 12:17:35 +0300 HostCMS https://ovruch.com.ua/articles/ Thu, 14 Feb 2008 18:29:00 +0300 Сталося це 3 вересня 1911 року. Після тривалої реставрації і відновлювальних робіт на цей день було Призначено відкриття і освячення Свято-Василівської церкви. В її реставрації, як відомо, брав участь відомий архітектор Гусєв, а цар Микола ІІ дозволив виділити з державної казни 10 тис. рублів, щоб купити лампади, панікадило та іконостас, виготовлений у Новгороді.  Сталося це 3 вересня 1911 року. Після тривалої реставрації і відновлювальних робіт на цей день було Призначено відкриття і освячення Свято-Василівської церкви. В її реставрації, як відомо, брав участь відомий архітектор Гусєв, а цар Микола ІІ дозволив виділити з державної казни 10 тис. рублів, щоб купити лампади, панікадило та іконостас, виготовлений у Новгороді. На той час це був найкращий і найдорожчий іконостас у всьому повіті. Та найголовнішим було те, що на відкриття храму дав згоду приїхати сам государ Микола II. Найкращі майстри прикрашали саму споруду, впорядкували й навколишню територію. Пристойного вигляду набув і центр міста: тут уклали нову бруківку, підремонтували будинки, крамниці, прикрасили їх прапорцями. Живих очевидців і свідків тієї події, на жаль, відшукати не вдалося. Ті ж, хто чув, переповідають про ту подію по-різному. Ми ж переповімо так, як записано в архівах самого Свято-Василівського храму. Цар із почтом їхав з Коростеня. Села і міста на цьому шляху були прикрашені національними прапорами. За чотири версти до Овруча встановили оригінальну арку, прибрали її килимами місцевих майстрів з написом по центру «Слава Богу!». В Овручі государя зустрічали учні церковних і міністерських шкіл з прапорцями — всього 2 тисячі. Малі діти повилазили на дерева і сиділи там, як граки. На майдані стояла почесна варта бійців піхотного полку із знаменом і хором. Дзвін, вітання, музика, гучноголосе «ура» і дитячий спів «Боже, царя храни» — все злилося докупи. Царя вітав владика Антоній такими словами:»… якою ж буває радість народу, коли він своїми очима бачить, що ці дві основні його прив'язаності не противляться одна одній, а збігаються, коли він, збираючись на поклоніння святим угодникам, бачить поміж себе государя свого, який залишив свої столиці і палаци і поспішив в глухий куточок своєї неосяжної країни для поклоніння православній древній святині…» Фотографія, на якій зображено цю подію була виготовлена в центральній фотографії І.Дубинського в Овручі (так видруковано на її звороті). Завдяки високим професійним здібностям тодішнього фотографа, знімок зберігся до наших днів і може розповісти нам багато цікавого про цю подію в житті держави, нашого древнього міста і духовної святині — Свято-Василівського храму. Ми ж, споглядаючи, можемо побачити, яким був центр Овруча вересневої пори 1911 року. З тих споруд зберігся хіба що сьогоднішній будинок зв'язку (на знімку: 2-по-верхова споруда вгорі, ближче до правого краю). Лівіше від нього під одним дахом добре видно ряд крамниць, власниками яких були заможні євреї. На окремих вивісках добре зрячі можуть прочитати «Мучна Штейнмань», «Мучна Фридмань», «Бакалейна і Рибна Вутмань» і т.д. Судячи з цих вивісок, риби в Овручі було багато. І взагалі, в тих лавках можна було купити практично все для домашнього господарства. Сьогодні на місці тих лавок, очевидно, стоять телеграф, ресторан, готель «Овруч». Цар Микола стоїть попереду свого оточення, в нижньому правому боці, мовби одягає білі рукавички. Солдати стоять точно на підбір: одного зросту, високі, стрункі, підтягнуті. Офіцери — всі з вусами, з борідками. Школярики — в білих сорочках, чорних штанях. Що там казати: до зустрічі з царем, по всьому видно, готувалися дуже старанно і відповідально. Десь у цьому натовпі є людина, яка прибула в Овруч з не зовсім благородною і далеко не духовною місією. Планувалося, що в Овруч разом з царем прибуде один з його міністрів Петро Столипін, і саме тут намічалося його вбити. Але і в царів міняються плани: в складі почту Столипіна не було. Як знаємо з історії, зовсім скоро він був убитий в Києві. М.Алєшкевич газета «ЗОРЯ» https://ovruch.com.ua/articles/47/ https://ovruch.com.ua/articles/47/ Thu, 07 Aug 2008 23:35:48 +0400 Війна застала його у відпустці, в яку він пішов після більш як одного року роботи на об'єктах військбуду. 23 червня Володимира Олександровича Редчиця, двадцятип'ятирічного старшого лейтенанта у запасі, викликали до райвійськкомату. Як і інші, він рвався у бій з фашистами, що віроломно напали на Радянську країну. У військкоматі йому наказали ждати до особливого розпорядження. Війна застала його у відпустці, в яку він пішов після більш як одного року роботи на об'єктах військбуду. 23 червня Володимира Олександровича Редчиця, двадцятип'ятирічного старшого лейтенанта у запасі, викликали до райвійськкомату. Як і інші, він рвався у бій з фашистами, що віроломно напали на Радянську країну. У військкоматі йому наказали ждати до особливого розпорядження. В Овручі створювалися з числа військовозобов'язаних, найбільш надійних та фізично дужих комуністів і безпартійних активістів міста й навколишніх сіл, розвідувально-диверсійні групи. Й ось знову виклик Володимиру Редчицю до військкомату. Недовга бесіда з представниками розвідділу 5-ї армії та прикордонних військ — і уродженця села Деркачі, колишнього комсомольця-активіста і тамтешнього бригадира, партійця з 1939 року, донедавна оперуповноваженого НКВС, призначено командиром бойової, розвідувально-диверсійної групи. ЇЇ кодове найменування «команда-22» (22 — кількісний склад групи). На початку липня гітлерівцям удалося захопити Житомир. Ворог націлював свій удар на Київ. На цьому напрямі загарбникам протистояли з'єднання 5-ї армії радянського генерала Потапова. Фронт наближався й до Овруча. Розвідувально-диверсійні групи після кількаденного вивчення зброї і тактики своїх дій у ворожому тилу направлялися за лінію фронту встановлювати зв'язки з підпільниками і партизанами на окупованій території, 12 липня бійці «команди-22» прийняли військову присягу і вночі пересікли лінію фронту. Перший вихід (Олевськ—Смидовичі—Рокитне—Сарне) — перший бойовий рахунок: розгромлено два поліцейсько-жандармських пости, вбито одинадцять окупантів, підірвані два мости. Потім Білокоровичі, Ємільчине, Новоград-Волинський; Лугини, Коростень, Ємільчине і щоразу розвідка, контакт з підпіллям, налагодження явок, сутички з бандерівцями, взяття «язиків». Активісти цих бойових операцій — заступник В.О.Редчиця Олексій Васильович Шваб із Заріччя, політрук В.Журавський, Іван Дрозденко з Гладковіцької Кам'янки, Віктор Бірківськнй з Бірхівського, Володимир Редчиць з Липських Романів, Микола Мошківський з Великих Мошок, Іван Кравчук із Гошова, Єфрем Кондратюк із Великої Фосні та інші. Не обходилося без втрат. Фронт підкочувався до Овруча. Частини 5-ї армії з тяжкими боями стримували фашистську навалу. Деякий час в Овручі перебував Житомирський обком КП (б)У. У місті і на території району створено (на випадок гітлерівської окупації) партійне підпілля. 16-17 серпня обком партії разом з штабом 5-ї армії перемістилися за Дніпро. 18 серпня вкупі з відступаючими військовими частинами і радянськими установами райцентру, що евакуйовувалися, виїхав за викликом до Чернігова в управління штабу, яке відало розвідувально-диверсійною справою, В.О.Редчиць у супроводі Є.Кондратюка. Заступнику О.Шваб було наказано розпустити особовий склад «команди-22», видавши при цьому офіційні документи про непридатність кожного до військової служби, попередити, щоб усі були готові до виклику можливо у найближчі дні. До окупованого німцями Овруча В. О.Редчиць повернувся 23 серпня. Появився вже як капітан НКВС, під прізвиськом — «капітан Крилов» і з особливими повноваженнями. З ним прибув військовий радист Андрій Богачов з радіостанцією у речовому мішку. Завдання «капітана Крилова» полягали тепер у тому, щоб поновити групу «22», поповнити її склад найнадійнішими бійцями, вийти на залишене в місті, районі партійне підпілля, сформувати з партійців та, можливо, радянських військових, котрі виходять з оточення (уникнули полону), міцну партійну організацію, яка, спираючись не лише на міських підпільників, а й на підпілля всієї Житомирщини і Ровенщини, розгорнула б підривну діяльність на північно-західному Поліссі України. Проблема ускладнилася тим, що овруцьке підпілля з певних причин виявилось недієздатним. Воно не зорієнтувалося в незвичайній обстановці. Дехто з керівників його самовільно виїхав на Схід. Про залишені запаси зброї і продовольства ніхто із підпільників не знав. Не було розробленої заздалегідь тактики поведінки в умовах фашистської окупації. Що робити? Як діяти? Бойові групи (їх дві) і частина активістів — працівників райкому партії, райвиконкому, міліції й ін. — за домовленістю зібралися за Липськими Романами. Присутні: член підпільного райкому партії Іван Гнатович Старухін, колишній голова місцевкому ліспромгоспу, довоєнний завідуючий відділом райкому партії Данило Жила та ін. Обрано новий підпільний райком КП (б)У. До нього ввійшли І.С.Старухін (секретар), М.К.Левандовський, Р.А. Березовський, В.П.Царюк (секретар підпільного райкому комсомолу). Вирішено розгорнути роботу бойових груп. Почавши діяти на транспортних лініях, що вели до міста, бойові групи через кілька днів прийшли до висновку: треба змінювати тактику, тим паче тому, що не було запасу продовольства, поповнення зброї і боєприпасів. Лісник, який знав місцезнаходження підпільних складів, зрадив справі, видав їх окупантам. Підпільний райком партії і командування бойових груп вирішили: група В.Є.Каткова який до війни очолював райвідділ НКВС, піде на схід, щоб з'єднатися з Червоною Армією. У Ровенські ліси (на захід) направиться група К.Г.Зюби, щоб там вести бойові дії. Все закінчилося тим, що перша група з втратами, великими труднощами пробилася до свої, друга — згодом втратила майже всіх бійців. Загинув і сам Зюба. Нелегким склалося становище і підпільників Овруча, де з самого початку окупації розмістилися гебітскомісаріат, органи гестапо, гітлерівської контррозвідки, жандармерія, поліція, комендатура, інші установи фашистського, «нового порядку». Певний час тут знаходився штаб дивізії «Мертва голова». Окупаційний режим уже з перших днів показував своє істинне обличчя. В яру біля Василівської церкви і коло залізничних мостів знищені видані зрадниками партійці і радянські активісти, понад триста чоловік єврейського населення, Висліджені і після тортур розстріляні члени нового підпільного райпарткому М.К.Левандовський і Р.А.Березовський. «Капітану Крилову» (В.О.Редчицю) важко було зорієнтуватися в таких обставинах. Але партієц-чекіст, спираючись на надійних товаришів з «команди-22», маючи зв'язок з «Великою землею», долав неймовірні перешкоди, посилював свою роботу. Встановлюються зв'язки з патріотами на залізничному вузлі, з тими, кого залишено для підпільної діяльності у ворожому тилу, з військовими, які виходили з оточення. Найперші помічники «капітана Крилова» — заступник В.О.Редчиця по групі «22» Олексій Шваб — старший лейтенант міліції, а відтепер заступник Редчиця по бойових операція, Олексій Чистяков, армійський артилерист, згодом начальник штабу підпілля; Олександр Малолєтнєв — молодший лейтенант-прикордонник, заступник керівника підпілля в питаннях розвідки і конспірації у місті. «Капітан Крилов» легалізовується як писар сільуправи в Деркачах, де старостою став місцевий перевертень, німецький посіпака Невмержицький, прозваний у селі Хондєю. Хондя настоював на кандидатурі Редчиця, бо як малописьменна людина і сільський п'яничка плекав надію, що той буде його правою рукою в тих справах, що входять у коло обов'язків старости і не під силу Невмєржицькому. До того ж Хондя звав: Редчиць — колишній радянський військовослужбовець, що нібито покинув поле бою і втік додому. «Він у мене в руках». — посміхався про себе німецький прислужник. Об'явився продавець цигарок «Льонька. Папіросник». Так був легалізований Олексій Чистяков, змінивши своє справжнє прізвище на Шестакова. Олександр Малолєтнєв (за документами Іван Писаренко) обійняв посаду директора кінотеатру «Вікторія». В.Редчиць згодом зв'язався з секретарем підпільно, райпарткому І.Старухіним, котрого до війни знав особисто. Мав зустріч із секретарем запасного обкому КП (б)У Т.Л.Гришанем, який направлявся до Словечного. Через Старухіна тримав зв'язки з іншими патріотами — головою Виступовицької сільради Арсентієм Коржем, головою пішаницького колгоспу Василем Деменовичем Мазуром, головою Липсько-Романівської сільради Антоном Невмержицьким. Інструктором райкому партії Юрчаком, завідуючим військовим відділом райкому партії Данилом Жилою, які залишилися на окупованій території, щоб боротись із загарбниками. Створено штаб підпільної організації. Зорієнтувавшись у обстановці, створивши з надійних людей керівне ядро підпілля, «капітан Крилов» із штабом організував розвідку в місті та на околиці, — і на «Велику землю» почали надходити важливі розвідувальні повідомлення з Поліського регіону. Під кінець вересня штаб підпілля зібрав бійців «команди-22». З'явилося п'ятнадцять чоловік. Із них створена диверсійно-зв'язкова група на чолі з О.Швабом, частково поповнена новими людьми, Розвідники-зв'язківці встановили контакти з осередками патріотів у Виступовичах, Черепині, Ігнатполі, Липських Романах, Кирданах, Клинці, Великій Чернігівці, Коптівщині та інших селах району, нападали на поліцейсько-жандармські пости, обози, окремі автомашини, діставали зброю, вибухівку, набої, збирали і передавали розвідувальні дані з районів Мозиря, Коростеня, Олевська, Новоград-Волинського. Чимало підпільників діяло в Овручі. Серед них — і колишні військовослужбовці, які потрапили в оточення і змінивши свої прізвища, легалізувались, за завданням штабу влаштувалися працювати на залізниці, електростанції, в різних установах. У числі їх — воєнфельдшер В.В.Литвинов та І.Д.Овсієнко, лейтенанти С.З.Редчиць, В.І.Гришнюк, молодший лейтенант С.Г.Романов, технік-інтендант Ф.І.Зайченко, молодші командири і червоноармійці Ю.З.Ізрайлов, М.П.Поляков й інші. Майстром виготовлення «аусвайсів» та інших «прохідних» документів, необхідних для легалізації підпільників, був Арсентій Корж з Виступовичів. Щоб краще конспірувати підпільників, створені були п'ятірки, а їх старших знали лише члени штабу і зв'язківці свого напряму. Немалу роль відігравали зв'язкові периферії: Степан Гришков і Навра Рушелюк (Черелин), Григорій Євсеєв (Буда), дружина В. Редчиця — Лизавета і інші. В місті і в навколишніх селах штаб створив мережу явок. Одна з них у міській фотографії, якою володів підпільник Володимир Каменськнй. Підпільники, окрім рації, що працювала на Велику землю, користувались трьома радіоприймачами, що давало змогу приймати і поширювати по району зведення Радінформбюро. Патріоти підпілля чинили «тихі» диверсії на залізниці, вивели з ладу електростанцію, міський водогін, устаткування маслозаводу, паровий млин. Це вкрай бентежило окупаційні власті. Майже щоночі на східній околиці міста, де містилися гестапо, СД, на залізничній розвилці біля річки Норинь і в урочищі «Латашів Березняк» лунали постріли — то йшов розстріл радянських активістів запідозрених у нелояльності до гітлерівського «нового порядку» на всій території гебітскомісаріату — Овруцького, Народицького, Базарського, Єльського. Наровлянського та інших районі. Зловіще бовваніли шибениці у міському парку і на ярмарковій площі. Підпільна організація числено зростала. Однак збільшувались і втрати її. В жовтні гестапівці вислідили і вбили Степана Жолудя, Федота Онопрієнка, Івана Зименка. 2 грудня загинув секретар підпільного райкому партії І.Т.Старухін. 10 січня 1942 року розстріляні Онопрій та Іван Колосюки, Іван і Данило Жили, Петро Шваб, Семен Новак. 14 лютого страчений у міському парку Арсентій Корж, котрого видав зрадник староста Чилікін. Фашисти та їхні прихвосні вели пошук невловимої рації, яку вони вже засікли. Керівництво штабу підпільної організації, «капітан Крилов» вживали заходів, щоб ще більш жорстко законспірувати її. Міський керівний центр перенесено до кінотеатру «Вікторія», де була змога надійніше прикриватися. Його очолив О.Малолєтнєв (Іван Писаренко). Запасний центр винесений за межі Овруча — в Корчівське лісництво. На чолі його став начальник штабу підпілля О.Чистяков ( «Льонька Папіросннк» або «Комерсант»). Вправно діяв радист Андрій Бочаров: кожен вихід в ефір робився з іншого місця, за 15-20 кілометрів від попереднього. «Капітан Крилов», будучи на посаді писарчука сільуправи, мав відповідні «прохідні» документи, часті службові виклики і виїзди в Овруч і села, поводив себе як буцімто прихильник нової влади, перебував поза підозрою, діяв сміливо, але обачно. На той час, весною 1942-го, на Овруцькій дільниці колії несли охоронну службу словацькі військові підрозділи. В місті дислокувався 101-й полк 2-ї словацької охоронної дивізії. У ньому активно діяло антифашистське підпілля, очолюване начальником штабу цієї частини, словаком, патріотом-антифашистом Яном Налепкою, конспіративне прізвище якого «Рєпкін». З ним і встановив зв'язки штаб Овруцького підпілля, їм надавав особливого значення «капітан Крилов», бо в словаках вбачав представників дружнього нам слов'янського народу, що теж опинився під чоботом фашистських поневолювачів і прагне здобути волю і незалежність. Підпільники діставали в словаків зброю, боєприпаси, медикаменти, проводили таємно роз'яснювальну роботу в словацьких підрозділах, Дійшли й до спільних нарад керівників овруцького і полкового підпілля. В результаті словацькі патріоти не піднімали зброї проти радянських людей, висловлювали свою готовність перейти на радянський бік. Про це вирішено було сповістити на «Велику землю». Оскільки підпільна рація виявилась несправною, Ян Налепка запропонував влаштувати вогневий напад бойової групи підпільників на фашистський аеродром поблизу Овруча, щоб захопити літака. Так і зроблено. Двоє словацьких пілотів повели літак по лінії фронту з метою безпосередньо зв'язатись із радянським командуванням. Проте літак буя збитий німцями у прифронтовій смузі біля Воронежа. Тим часом розвідувально-зв'язкова група підпілля контролювала шосейні шляхи на Словечне, Мозир, Народичі, Чорнобиль, влаштовувала засідки на лісових путівцях, виконувала вироки в справах німецьких посіпак — старост, поліцаїв, інших зрадників Батьківщини. Штаб мав своїх людей у гебітскомісаріаті, гестапо, окружній поліції і т. д. За їх інформацією зривались задуми окупаційної адміністрації, каральні заходи, вивезення молоді в Німеччину на каторжні роботи. 21 травня 1942 року бойова група, засівши коло Виступовичів, підбила три автомобілі, поранила і вбила сорок шість гітлерівців та поліцаїв. На шляху Нивки-Нова Радча 8 червня обстріляли вісім автомашин з живою силою ворога. Підпільник М.Поляков за завданням штабу знищив начальника Народицької поліції Хреновського. Під кінець 1941 року і на початку 1942-го на Овруччині появилося чимало маловідомих осіб з військовою виправкою. Це були справді військові, які вийшли з оточення чи втекли з німецького полону і довоєнне життя яких пов'язане з Овручем. Жандармські та поліцейські патрулі арештовували їх, ув'язнювали в концтаборі «Кошара». Підпільний штаб вирішив виявляти таких людей і направляти їх на збірний пункт, спеціально створений в піщаницькому лісі поблизу хутора Тарасевичі. Начальником його призначено колишнього голову колгоспу, члена штабу В.Д.Мазура. Водночас бойова група підпілля напала на «Кошару» і визволила майже двадцять заарештованих, переправила їх до лісу. Влітку 1942 року Центральний і регіональні штаби партизанського руху направляли в рейди по німецьких тилах на окупованих територіях великі партизанські з'єднання, групи спеціального призначення, організаторів партизанської боротьби. В середині червня в овруцьких лісах затрималася група спецпризначення легендарного Д.М.Медведєва, тримаючи курс на Захід, і вийшла на людей В.Мазура. Зустрівшись із останнім, Д.М.Медведєв зажадав докладної інформації про становище в Овручі, діяльність підпілля, наказав організувати його зустріч з «капітаном Криловим». І вона відбулася неподалік білоруського села Казимирівка в день першої річниці Великої Вітчизняної війни. Згодом Д. М.Мєдведев доповів Центру: «…Ми встановили зв'язок з підпільною організацією в Овручі, яка називає себе „штабом партизанських загонів Волині“. Керівником цієї організації є «Крилов», він же Редчиць Володимир Олександрович. В організації є так звана «військова рада», до складу якої крім Крилова, входять начальник штабу організації Третяков (Чистяков) і ряд осіб, які працюють у районних установах м.Овруча… Редчиць ніякої підозри в мене не викликає. Група добре організувала розвідувальну роботу… За заявою Крилова він зв'язаний з рядом партизанських загонів і груп…» До місця зустрічі з Д.М.Медведєвим і на зворотному шляху до Грязивого «капітана Крилова» супроводжували бійці бойової групи штабу. Повертаючись, Редчиць ішов з автоматником І.3.Івановим. У переліску поблизу Липських Романів вони несподівано зіткнулися з обозом: поліцаї і жандарми вели з Наровлі (Білорусія) хлопців і дівчат для відправки в Німеччину. Під час перестрілки, що виникла, В.О.Редчиць ( «капітан Крилов») був смертельно поранений. Розстрілюючи ворогів з свого автомата, Іванов зник у лісовій хащі. Досягнувши с. Деркачів, він побачив, як палає хата В.О.Редчиця, а навколо неї з'юрмилися поліцаї та жандарми. Не гаючись, випустив по них весь диск набоїв, кинув у зборисько гранати і зник. Кілька поліцаїв і староста вбиті. Староста Хондя вже давно пильніше почав придивлятися до свого писаря і запідозрював його. А ось те, що нині Редчиць відсутній не один день, Хондя сприйняв як сигнал, що далі вже не можна миритися, і, не чекаючи повернення писаря, викликав з Овруча поліцаїв та жандармів, щоб учинити розправу. Акція Іванова спричинила виклик з Овруча нової каральної команди. Гітлерівці і поліцейські оточили Деркачі і Липські Романи, взяли батьків та родичів В.Редчиця — до двадцяти чоловік, загнали їх у кузню на околиці Л.Романів. Кого постріляли, а кого спалили живцем. У пекельному полум'ї варварів XX століття згоріли мати «капітана Крилова» Текля Францівна, дружина брата Ніна з трьома доньками віком від трьох до п'яти років, сім'я (чотири члени) однофамільця Петра Редчиця та інші. Підпільники знайшли тіло «капітана Крилова» разом з односельцями на п'ятий день і тайкома поховали на сільському цвинтарі. (В 1963-му останки героя врочисто перераховані на братському кладовищі під Овручем). Карателі з ніг збилися, розшукуючи зв'язкову штабу й одного з найближчих помічників В.О.Редчиця — його дружину Лизавету Євстатівну з малолітнім сином Валерієм. Але ще «капітан Крилов», ідучи на зустріч з Д.М.Медведєвим, сам подбав про своє сімейство: відправив до надійних людей. І коли ж сталося з В.О.Редчицем непоправне, друзі посадили його дружину з сином на поїзд, що відправлявся на південь. (Більше року поневірялась Ліза з малюком по селях Запорізької і Дніпропетровської областей, в інших краях, аж поки після визволення Правобережної України, не дісталася до свого Можайська у Підмосков'ї). Дізнавшись про загибель В.О.Редчиця, Д.Л. Медведєв наказав В.Д.Мазуру забрати з села сім'ю і з своїм загоном (близько сорока чоловік) піти з ним. Так у складі майбутнього з'єднання особливого призначення ім. Олександра Невського, яким командував Герой Радянського Союзу Д. М.Медведєв, створився партизанський загін «батька Василя». Разом із з'єднанням загін пройшов ще великий бойовий шлях. Керівником Овруцької підпільної організації за рішенням її штабу став молодший лейтенат-прикордонник Олександр Малолєтнєв (Іван Писаренко). Це було 3 липня 1942 року. Боротьба тривала. Підпільники виконали, смертний вирок зрадникам — волосному старості Чилікіну, поліцаю-вбивці Веремійчуку й іншим їм подібним. Без сліду зникали декотрі есесівці, жандарми. Таємно сплановані каральні операції по суті провалювалися — не досягали мети. Гестапо лютувало. Все свідчило про те, що в місті діє організоване підпілля. Літо 1942-го. Гітлерівське командування приступило до здійснення стратегічного плану наступу на Півдні (до Волги і на Кавказ), покладаючи на нього величезні надії. Повсюдно проводились урочисті заходи. Настало й в Обручі пожвавлення серед гітлерівських чиновників і військових. Німецький комендант особисто запросив до себе директора кінотеатру «Вікторія» Івана Писаренка (О.Г.Малолєтнєва) і поставив завдання: підготувати приміщення та велику розважальну програму святкового вечора для панів офіцерів і солдатів гарнізону. Цим скористалися підпільники. Старанно готувалися самодіяльні актори до вечора. Бо так вимагав директор Писаренко. То мало бути першим відділенням вечора. Про друге відділення — а воно головне — знало лише вузьке коло підпільників. Його підготували О.Малолєтнєв, І.Романов, В.Литвинов, О.Чистяков. Задум операції зводився до того, щоб скористатися присутністю важливих чинів фашистського офіцерства та окупаційної адміністрації: висадити в повітря глядацький зал, знищити гітлерівців, а слідом усім підпільникам піти в ліс і з'єднавшись із розвідувально-зв'язковою групою, створити партизанський загін. «Святковий концерт» готували енергійно. Без затримок роздобули вибухівку. Знайшлись і запали, капсулі тощо. Все перенесено до потайного сховища кінотеатру. І.Романов та В.Литвинов виготовили вісім електродетонуючих мін. Їх підкладено у підпілля глядацького залу. Ось і 15 серпня. У залі гамір. На сцені — аматори, готові почати концерт. За сценою затаївся з пекельною машинкою І.Романов. З електростанцією, де чергував підпільник М. Мошківський, домовлено, що сигнал буде поданий звідти — на кілька хвилин погасне світло. За цим сигналом артисти й уся обслуга через запасний вихід залишать приміщення і зникнуть — тоді станеться вибух. Та коли настала пора концерту, Писаренко з подивом оглянув зал, жодного гітлерівця. Були лише словацькі солдати та їхні офіцери. Фашисти, видно, щось пронюхали. Операцію відмінено, але концерт — насправді концерт на восьми бочках динаміту — відбувся. На тих бочках сиділи словацькі побратими… На світанку 16 серпня почалися арешти. Першими взяті під варту О.Малолєтнєв, І.Щадило, І.Романов, В.Литвинов. В.Овсієнко. С.Редчиць, Олександр та Іван Шваби. Навра Рушелюк, В.Гришнюк і ще близько тридцяти чоловік. На адреси підпільників наводила гестапівців чиясь підла, зрадницька рука. (Пізніше, вже після визволення з-під окупації, військовий трибунал засудив до розстрілу колишнього молодшого лейтенанта Руденка, який працював художником у  «Вікторії» — він видав ворогам овруцьких патріотів). Фашисти ніскільки не пошкодували сімей підпільників. Дружин і дітей О.Малолєтнєва, І. Романова, деяких інших патріотів розстріляно. Дітей заарештованих фашистські людоїди засипали живцем у рівчаку на Північно-східній околиці міста вже на третій день після арешту. На цьому ж місці 5 вересня після багатоденних допитів і тортур у катівнях гестапо розстріляні двадцять сім героїв підпільників. 13 вересня на ярмарковому майдані гітлерівці зігнали багатьох овручан. Тривожну тишу порушив гуркіт чорного автомобіля. З машини вийшло під посиленою охороною есесівців двоє. То були Олександр Малолєтнєв (Іван Писаренко), радянський офіцер прикордонник, що нібито пропав безвісти 22 червня 1941 року, та Іван Романов, молодший лейтенант, більшовик. Після нелюдських мук і страждань у застінках СД і гестапо вони, перемагаючи біль, зараз робили останні кроки в своєму славному житті, твердо йшли в безсмертя. Окупанти поспішили рапортувати своєму вищому начальству про ліквідацію в Овручі, підпільної більшовицької організації і встановлений в місті та регіоні «повного порядку». Завдяки введеній В.О.Редчицем суворій конспірації далеко не всіх патріотів виявило гестапо. Уникнули арешту начальник штабу підпільників О.Чистяков, підпільники і зв'язківці М.Поляков, П.Луневський, П.Гусаревич. Ю.Ізрайлов, С.Данилін, І.Прокопчук, Т.Пешко, Ф.Хомутовська, С.Гришков, П. і К.Степанчуки й ін. Чистяков продовжував справу «капітана Крилова». На запасному центрі, в Корчівському лісі, обладнали місце знаходження Чистякова. Сюди, уникаючи арешту, вийшли бойовики підпілля, зв'язківці. Створився невеликий бойовий загін. В листопаді він уже приступив до проведення бойових операцій. Гітлерівці передислокували з Овруча в Єльськ словацький 101-й полк, щоб більше не був зв'язаний з підпільниками. Та не минуло й року, як ця частина повстала. Однак з її особового складу, оточеного есесівцями, мало кому пощастило перейти на бік радянських партизанів. Близько сорока словаків на чолі з начальником штабу полку капітаном Яном Налепкою влилися в з'єднання генерала О.М.Сабурова. В Єльську 101-й полк роззброєно й інтерновано до Північної Італії. Там словацькі патріоти потрапили до гітлерівських концтаборів. Сувора зима 1942-1943 р.р. Одне за одним через овруцькі ліси проходять рейдом у глибокий ворожий тил партизанські з'єднання та загони. З одним із них — загоном Соколова (Петрова) зустрілися чистяковці. Від запрошення йти з загоном відмовились, бо мали намір продовжувати справу «капітана Крилова». 21 лютого 1943 року німецький каральний загін оточив землянки в Корчівському лісі. В нерівному бою загинули О.Чистяков, Ф.Хомутовська. Під час одного з нічних відвідин гітлерівцями камер відважні підпільники без зброї напали на варту. В рукопашній сутичці загинули Тарас Пешко і Павло Гусаревич, а С.Гришков і обидва Степанчуки вирвалися із за-стінку і потрапили до партизанів. Воювали в загонах Таратути і Карасьова. Боротьба розгорталася разом з успіхами Радянської Армії, що стрімко йшла на Захід. Блискуча перемога на Курсько-Орловській дузі. Переможна битва на Дніпрі. У цей період овруцькі ліси і все північно-західне Українське Полісся перетворилися у партизанський край. Овруч знаходився в зоні діяльності великих партизанських з'єднань О.Сабурова, С.Маликова, В.Карасьова. І те, чого не встигли зробити «капітан Крилов», О.Малолєтнєв, О. Чистяков. О.Шваб, І.Романов та їх бойові товариші, які полягли геройські, продовжували інші радянські патріоти. Осінньої глибокої ночі по вулиці Вокзальній над чотириповерховим будинком, обнесеним високою стіною і колючим дротом, метнулися в чорне небо багряні стріли полум'я, і великої сили вибух потряс Овруч, відлунився за десятки кілометрів на Лисій горі, де з нетерпінням ждали його. То був диверсійний акт, організований командуванням і розвідниками партизанського з'єднання О.Карасьова. Висаджений у повітря будинок Овруцького гебітскомісаріату. Операцію готували і здійснили, ризикуючи своїм життям, подружжя підпільників Яків і Марія Каплюки, Григорій і Марія Дяченки. 17 листопада 1943 року спільними діями партизанського з'єднання О.Сабурова і місцевих загонів з'єднання С.Маликова у дводенному бою в тилу ворога визволено від окупантів місто Овруч. Цю подію столиця нашої Батьківщини — Москва за наказом Верховного Головнокомандуючого відзначила артилерійським салютом. Понад півтораста партизанів і підпільників нагороджено бойовими орденами і медалями. Серед них В.Редчиць, О.Малолєтнєв, О.Чистяков, І.Романов. На тлі братських могил-курганів, то на північно-східній околиці Овруча, — скромний обеліск з табличкою-написом: «Борцям Овруцького підпілля Редчицю В. О., Малолєтнєву О.С, Романову І. Г. і їх бойовим товаришам, сім'ям і всім патріотам, що замучені гітлерівцями у вересні 1942 року. Вічна пам'ять героям!». Якщо добра пам'ять і людська стежина, шановний читачу, приведуть тебе на це місце, уклонися праху героїв і тій землі, що їх прикрила. За цю землю, за рідну матір-Вітчизну нашу, за тебе, за всіх нас живих вони нічого не пошкодували, віддавши і найдорожче — своє житті, І віддали недаремно. К.Шумило, краєзнавець. м.Овруч газета «ЗОРЯ», 5-7 листопада 1983 р. https://ovruch.com.ua/articles/164/ https://ovruch.com.ua/articles/164/ Sat, 09 Aug 2008 21:07:00 +0400 Историческая справка             Овруч — город Житомирской области, райцентр, расположенный на р.Норинь (бассейн реки Припять). Железнодорожный узел. Город назывался Овручем потому, что был окружен земляным валом, который напоминал обруч; по второй версии – образованно с двух старославянских слов – «обо» — «руч», что означают «в другую руку», «в другом месте»; еще одно название Вручай – «возле ручая». Поселение возникло на правом повышенном берегу реки Норинь, куда впадала небольшая река Ручай.             Овручский район – один из наибольших пограничных полесских районов Украины, расположенный в северо-восточной части Житомирской области. Граничит на севере с Лельчицким, Ельским и Наровлянским районами республики Беларусь, на восходе – с Народичским, на юге – Коростенским, Лугинским и Олевским районами Житомирской области. Образованный в 1923 году. Площадь – 3,2 тыс.кв.км. В районе – г.Овруч (райцентр), пгт.Первомайское и 144 сельских населенных пунктов. Историческая справка             Овруч — город Житомирской области, райцентр, расположенный на р.Норинь (бассейн реки Припять). Железнодорожный узел. Город назывался Овручем потому, что был окружен земляным валом, который напоминал обруч; по второй версии – образованно с двух старославянских слов – «обо» — «руч», что означают «в другую руку», «в другом месте»; еще одно название Вручай – «возле ручая». Поселение возникло на правом повышенном берегу реки Норинь, куда впадала небольшая река Ручай.             Овручский район – один из наибольших пограничных полесских районов Украины, расположенный в северо-восточной части Житомирской области. Граничит на севере с Лельчицким, Ельским и Наровлянским районами республики Беларусь, на восходе – с Народичским, на юге – Коростенским, Лугинским и Олевским районами Житомирской области. Образованный в 1923 году. Площадь – 3,2 тыс.кв.км. В районе – г.Овруч (райцентр), пгт.Первомайское и 144 сельских населенных пунктов.             Лежит в границах Полесской низменности и Словечанско-Овручского кряжа, реки Словечна с притоком Ясенец, Жерев, Норинь (бассейн р.Припять). Поверхность северной части района –низменная, плоская равнина; южной – повышенная волнистая лессовая равнина, разделена оврагами и балками. Случаются формы рельефа в виде горбов и пасов, скал с крутыми склонами (высочайшая точка над уровнем моря 316 м. возле с.Городец). На севере значительные участки заболочены.             Грунты в основном дерново-подзолистые, супесчаные, глинистые и торфоболотные. Леса мешанные (сосна, ольха, дуб, береза, осина) занимают 67% территории района. Район богатый на полезные ископаемые, ценные строительные материалы: кварциты, граниты, песчаники, яшму, железные руды (болотного происхождения), торф, огнеупорные глины, кварцевый песок, пирофиллитовые сланцы. На их основе в районе ведется добыча кварцита, производство щебня, кирпича. Промышленные запасы Овручского месторождения кварцитов — 62,5 млн.т. (1980 г.).             Население района состоянием на 1 января 2008 г. составляет 62 тыс.чел. (в том числе: 16,7 тыс.чел. городского). Национальный состав такой: украинцы — 95,9%, россияне — 2,6; белорусы — 0,8%; евреи — 0,1%; поляки — 0,2%, другие национальности — 0,4%.             Овручский район образован в 1923 году. В современных границах существует с 1962 г. (присоединен Словечанский район). Районный центр — г.Овруч.             Первые упоминания об Овруче принадлежат к 946 году, когда княгиня Ольга разрушила Искоростень и перенесла сюда центр Древлянской земли. Первым удельным князем Овруча был Олег Святославович.             С 1362 г. Овруч входил в состав Большого княжества Литовского. В конце ХVІ ст. Волынь и Киевское княжество были присоединены к Польше (Овруч и Житомир были включены как староства). Овруч стал уездным городом. В состав уезда входили Коростень, Олевск, Народичи, Базар и др.             После второго деления Польши (1793 г.) вся Правобережная Украина была присоединена к России. В 1797 г. Овруч стал уездным городом новообразовавшейся Волынской губернии. С Овручем связанные имена известных деятелей казацкого движения, уроженцев Овручского уезда: гетман Украины Иван Выговський, гетман войска Запорожского Григорий Лебеда, соратник Б.Хмельницкого и И.Выговського Юрий Немирич. Здесь бывали руководители национально-освободительной войны украинского народа 1648-1657 гг. Иван Богун и Максим Кривонос; выдающиеся полководцы О.В.Суворов и М.И.Кутузов.             В 1648 г. создан казацкий полк, который возглавил Иван Голытьба. Овручане принимали участие в народном восстании против польско-шляхетского господства под руководством овручского полковника Дацка Васильевича (Децик) (1664-1665 гг.); в казацко-крестьянском восстании под руководством С.Палия 1702-1704 гг. и в национально-освободительном восстании «Колиивщина» (1768 г.) 7 сентября 1812 г. в Овруче расположился полк народного ополчения Полтавской губернии.             В годы революции и гражданской войны бывали в городе Г.И.Котовський, В.Н.Боженко, председатель ВЦВК Украины Г.И.Петровский, председатель Совнаркома В.Я.Чубар.             22 августа 1941 г. район оккупирован гитлеровскими войсками. Здесь формировались и действовали многочисленные партизанские отряды. 16-17 ноября 1943 года Овруч освобожден партизанами соединения О.Сабурова при поддержке 4-й гвардейской воздушно-десантной дивизии.             В 1962 году в состав Овручского района вошел Словечанский район. С провозглашением Независимости Украины (1991 г.) в июне 1994 г. проведена делимитация границы между Украиной и Белоруссиею на участке, который граничит с Овручским районом.             Промышленность района состоит из промышленных предприятий таких областей, как горно-добывающая, приборостроительная, производство строительных материалов и по переработке сельскохозяйственной продукции. Наибольшие предприятия: ВАТТ ГЗК «Кварцит» (1936 г., добыча кварцитов, пгт. Первомайское), АООТ «Овручский молочноконсервный комбинат» (1952 г.), ВАТТ «Приборостроитель» (1971 г.), Овручский гослесхоз (1936 г.), Словечанський гослесхоз (1960 г.), АООТ «Игнатпольский карьер», ВАТТ ГППК «Толкачовский» (1946 г.), Овручский щебеночный завод, арендное предприятие «Овручский завод продтоваров» (1948 г.), ВАТТ «Овручский хлебозавод». Железнодорожные станции: Овруч, Игнатполь, Хайча, Норинск, Веледники, Толкачевск. Автомобильных путей района — 1946 км.             Производство основной части сельскохозяйственной продукции в районе обеспечивают 30 (2004 г.) сельхозформирований. Ними обрабатывается 16 тысяч гектаров сельхозугодий. Наибольшие из них СФП «Великофоснянское», ПСП «Заречанское», СТОВ «Бондаровское», ПСП «Бигунь, ПСП „Веледники“, СТОВ „Словечно“, ПСП „Украина“.             В районе – 48 государственных общеобразовательных школы, из них 9 учебно-воспитательных учреждений типа „школа-сад“; один центр детского и юношеского творчества, детско-юношеский клуб физической подготовки, малая академия народных ремесел, 3 детские музыкальные, 1 художественная школа, профессионально-техническое училище, 30 детских садов.             К услугам населения района 7 больниц на 400 больничных кроватей, 9 сельских врачебных амбулаторий, 13 ФАПов и 53 ФП. В г.Овруче функционирует диагностическое отделение центральной райбольницы.             В районе действуют 1 районный, 27 сельских домов культуры, 49 сельских клубов, 55 библиотек, музей партизанской Славы Полесья в с.Словечно (филиал Житомирского областного краеведческого музея), 9 общественных музеев. Местная газета „Зоря“ выходит с 1930 г. (основана в 1919 г.). Местное радиовещание приостановило деятельность.             К услугам гостей г.Овруч отель „Овруч“ на 103 места, международный кемпинг возле с.Игнатполь.             Зарегистрированные конфессионные общины Римо-католической церкви, Христианской веры Евангельской, Евангельских Христиан баптистов, свидетелей Иеговы, Иудаизма. Действует епархиальное управление Православной украинской церкви.             В г.Овруче — парк отдыха. В границах района — часть Полесского заповедника (музей природы Полесья в с.Селезовка), и государственный заказник „Дедово озеро“, дендропарк возле с.Гладковичи.             В Овручском районе на учете находится 175 памятники истории и культуры. Из них 59 — памятки археологии. Возле с.Антоновичи найдены бронзовые украшения скифского периода. В районе Замковой горы города и на территории района выявлены постоянные поселения и стоянки, мастерские периода неолита (V-І тыс. до н.э.), исследованы поселения и могильники и найдены орудия работы поры бронзы (ІІ тыс. до н.э.).             Период феодальной раздробленности ІХ-ХІІ ст. представленный многочисленными поселениями, курганами, курганными могильниками и городовищами. На склонах Словечансько-Овручского кряжа на береге реки Норинь в с.Збраньки выявлено единое в Украине месторождение пирофиллиту (агальматолита), что из давних времен использовался для изготовления ювелирных украшений, ведомственных шиферных пряслиц в строительстве давних архитектурных сооружений (Киев, Чернигов, Галич).             Есть 2 памятки архитектуры государственного значения: Василевская, Златоверхая церковь, построенная в 1190 г. из камня, нынешнее сооружение — результат реставрации (1908-1912 гг.) за проектом архитектора О.В.Щусева), Василевская женский монастырь (1907-1909 гг.): 7 памяток архитектуры областного значения: дом тюрьмы (ХІХ ст., ныне райполиклиника), админздание управления сельского хозяйства (1893 г.), помещение железнодорожного вокзала (ХІХ ст.), Купеческий особняк, в прошлом помещения райисполкома (1911 г.), Николаевская церковь с.Левковичи (1815 г.). Место погребения раввина Цадика (1870 г., с.Новые Веледники, объект паломничества). Известными памятками в районе есть Памятный знак на месте погребения древлянского князя Олега Святославовича в 977 г. (г.Овруч, 1961 г.), Свято-Преображенский собор,1678 г., 10 памятников посвященные событиям революции и гражданской войны, 83 — Великой Отечественной войны, 4 — событиям недавнего прошлого.             С Овручским районом связанные жизни и деятельность выдающихся деятелей науки и культуры. Известнейшие из них: Остафий Дашкевич (Остап) 1535 г., один из первых организаторов козаччины, родился в Овруче; Литовский воевода потом Черкасский и Каневский староста Юрий Немирович (1612-1659 гг.) родом из Овручского уезда, Овручский староста, автор проекта Годяцкого соглашения (1658 г.) об автономии Украины.             Макарий Овручский (1605-1678) — Блаженный Макарий родился в г.Овруче. В 1660 г. –  архимандрит. Прославил себя благодатным даром прозрения; граф Виктор Егорович (1819-1867 гг.) – родился в г.Овруче. Создал и возглавлял Велико-Анодальское показательное лесничество, пионер степного лесоразведения. Белов Николай Васильевич (1891-1982 гг.) – родился в г.Овруче. Известный кристаллограф, геохимик, академик (1953 г.), Герой Социалистической Труда (1969), лауреат Государственных премий (1952 г. 1974 г.); Сабуров Александр Николаевич (1908-1974 гг.) – один из организаторов партизанского движения на Украине, Герой Советского Союза; Костюченко Адам Иванович (? — 1977) – родился в с.Гладковичи Овручского района, известный художник; Добахова Ольга Филипповна (1910-1982 гг.) родилась в с.Першки (ныне с.Кирданы), украинская народная поэтесса-песнярка, заслуженный работник культуры (1974 г.); Малышко Андрей Самойлович (1912-1970 гг.) – выдающийся украинский поэт, лауреат Государственных премий СССР (1942, 1951, 1969 гг.), Государственной премии УССР им. Т.Шевченко (1964 г.), работал в Овручской СШ №1, имя его присвоено Овручской районной библиотеке; Ковжун П.Н. (1896-1939гг.) – уроженец с.Костюшки, известный художник-график.             В Овручском районе установлены памятники и мемориалы многим выдающимся деятелям. Величайшими из них есть: Памятный знак на месте погребения древлянского князя Олега Святославовича в 977 г. (1961 г., г.Овруч); Братская могила — памятник советским подпольщикам; (1965 г., г.Овруч); Памятник одному из организаторов и руководителей партизанского движения в годы Великой Отечественной войны, Герою Советского Союза О.Н.Сабурову (1976 г., г.Овруч); Памятник на месте погребение в 1943 г. организатора и командира Чехословацкого партизанского отряда в годы Великой Отечественной войны, Героя Советского Союза Яна Налепки (1963 г., г.Овруч); памятник советским воинам периода Великой Отечественной войны А.А.Покальчуку, П.Гутченку (1971 г., с.Большая Фосня); памятник Николаю Ващуку, пожарнику, ликвидатору аварии на ЧАЭС (1989 г., с.Большая Хайча); Мемориал погибшим в Афганистане (1994 г., г.Овруч); Мемориал сожженных сел в годы Великой Отечественной войны (1995 г., с.Словечно); Мемориал жертвам Чернобыльской трагедии (1996 г., г.Овруч).             В мае 2008 г. в Овруче открыт и освящен памятник святому преподомномученику Макарию, архимандриду Овручскому и Каневскому, игумену Пинскому, Переясловскому чудотворцу. https://ovruch.com.ua/articles/73/ https://ovruch.com.ua/articles/73/ Mon, 25 Aug 2008 22:25:00 +0400   На ім'я директора першої міської середньої школи М.Г.Стоцького надійшла телеграма: «З 13 по 16 червня будемо знаходитись в Волгоградському порту. Вашу делегацію направляйте в Волгоград. Капітан… Павличев».   На ім'я директора першої міської середньої школи М.Г.Стоцького надійшла телеграма: «З 13 по 16 червня будемо знаходитись в Волгоградському порту. Вашу делегацію направляйте в Волгоград. Капітан… Павличев».  І ось секретар учнівської комсомольської організації С.Клименко, голова ради дружини А.Шмуйло, учениці Н.Скоростецька, Л.Ковальчук, Н.Чехмизова і старша піонервожата Л.С.Великород вирушають у путь.  …Приблизно в цю пору торік радіо передало про трудові перемоги екіпажу теплохода, який носить назву нашого міста. Повідомлення викликало в школі № 1 інтерес. Звернулись за довідкою в редакцію газети «Водний транспорт». Журналісти не забарилися відповісти — дали адресу: м. Горький, Волзьке відділення річкового пароплавства. Учні написали туди листа. Невдовзі надійшла відповідь. Зав'язалося листування, встановилася дружба між колективами школи і теплохода.  вступив в стрій в 1959 році і названий іменем Поліського міста на честь його бойових заслуг в буремні роки Великої Вітчизняної війни. Судно вантажопідйомністю 2 тисячі тонн. Призначене для перевезень хліба, руди, солі та інше. Курсує по Волзі, Камі, Дону.  Напередодні 47-х роковин Жовтня «овручани» сповістили юним друзям про свій успіх в передсвятковому змаганні: навігаційний план 1964 року виконали достроково, до 15 жовтня. Визначною подією у їхній роботі було те, що вони стали ініціаторами нового: ефективного методу транспортування вантажів. Щоб більше їх перевозити за кожний рейс, екіпаж під керівництвом капітана Федора Олександровича Павличева вирішив посталити попереду теплохода баржу-приставку вантажопідйомністю 1.800 тонн, і він, пливучи навантаженим, штовхає ще додаткове несамохідне судно. В наслідок продуктивність праці в розрахунку на одного члена екіпажу, як писали з «Овруча» в школу, зросла на 81 процент, а собівартість перевезення знизилася на 54 проценти. Спеціалісти і колегія міністерства річкового флоту СРСР вивчили і узагальнили досвід і схвалили цінний почин колективу теплохода. Цей досвід широко популяризувала газета «Водный транспорт» присвятивши йому на початку поточного року цілу полосу. Новий, прогресивний метод впроваджується по всіх басейнах.  Завтра «Овруч» кине якір біля міста-героя на Волзі. Туди й виїжджає на запрошення своїх друзів делегація першої школи, делегація, можна сказати, всього нашого міста і району, щоб ближче познайомитися з «земляками», передати їм привіт і найкращі побажання від громадськості Овруччини, ще більше зміцнити дружбу. Побажаємо ж нашим юним «повпредам» щасливої дороги, успішного здійснення почесної місії. А. КОНСТАНТИВм. Овруч.газета «ЗОРЯ», 1965 р.   https://ovruch.com.ua/articles/76/ https://ovruch.com.ua/articles/76/ Tue, 16 Sep 2008 23:14:00 +0400 АРОНСЬКИИ Мойсей Ароиович, БОГОРАЗ Володимир Германович, ДОБАХОВА Ольга Пилипівна, КІПНІС Ісаак Нухимовнч, КОЛОМИЄЦЬ Авенір Калеиикович, МОГИЛЬНЕР Борис Юрійоияч, НИКОНЧУК Микола Васильович АРОНСЬКИИ (справжнє прізвище — Зак) Мойсей Ароиович — єврейський український письменник. Народився у травні 1898 року в м.Овручі. Навчався у Бердичівському комерційному училищі, закінчив Київський державний університет. Вчителював у школах Києва. Учасник Великої Вітчизняної війни. Загинув у бою 20 травня 1944 року під Будапештом (Тари).Писав єврейською мовою. Автор книг повістей та романів «Справжня гра» (1926), «Фабрика кличе» (1931), «Сталь» (1932) та ін., а також українською мовою.БОГОРАЗ Володимир Германович (літературні псевдоніми — Н.А.Тан, В.Г.Тан; справжнє ім'я — Натан Менделевич) — російський етнограф, письменник, громадський діяч. Народився у квітні 1865 року в м.Овручі. Закінчив Таганрозьку гімназію. Навчався у Петербурзькому університеті. В 1890-1898 р.р. за належність до «Народної волі» знаходився на засланні на Колимі. З 1918 року — на науковій роботі в Ленінграді. Ініціатор створення Комітету Півночі при Президії ВЦВК та Інституту народів Півночі. Автор монографії «Чукчі» (ч.1-1934; ч, 2 — 1939) та інших наукових праць. У 1928-1929 рр. вийшли чотири томи вибраних творів. Писав також вірші, оповідання та романи.ДОБАХОВА Ольга Пилипівна — українська народна поетеса-піснярка, заслужений працівник культури (з 1974 р.). Народилася у вересні 1910 року в селі Першки (нині с.Кирдани). Учасниця Великої Вітчизняної війни — воювала у партизанському з’єднанні О.М.Сабурова. У 1949-1976 рр. була художнім керівником самодіяльного народного хору села Кирдани.Видані збірки «Сяють зорі на Поліссі» (1957), «Серце співає» (1961). Низку віршів присвятила героям Великої Вітчизняної війни, партизанам. Автор багатьох пісень (слів і музики). Окремі вірші О.П.Добахової перекладені чеською, болгарською та іншими мовами. Чимало її творів вміщено у книзі «З піснею на вустах» (К., 1971).Померла О.П.Добахова 7 жовтня 1982 року. Газета «Літературна Україна» (21 жовтня 1982 р.) вмістила некролог.КІПНІС Ісаак Нухимовнч — єврейський український письменник, перекладач. Народився у грудні 1894 року в селі Словечне. Навчався в хедере (єврейська релігійна початкова школа для хлопчиків). Учасник громадянської війни.Писав мовою ідиш. Друкувався з 1921 року. Автор збірки віршів «Воли (1923), повісті-хроніки „Місяці і дні“ (1926), романів „Дім“ (1939), „В дорозі“ (1960). Багато писав для дітей. Переклав на мову ідиш „Борислав сміється“ І.Франка, окремі твори Т. Шевченка, М.Коцюбинського, А.Головка, Н.Забіли, О. Вишні, П.Панча, О.Копиленка, О.Іваненко. Помер у Києві 14 квітня 1974 року.КОЛОМИЄЦЬ Авенір Калеиикович (псевдонім — Марко Крилатий) — український поет і журналіст. Народився в лютому 1906 року в с. Городець. У 1926 році закінчив Кременецьку духовну семінарію, у 1930 р. — факультети філологічний і православної теології Варшавського університету, навчався також на режисерському відділенні Варшавського інституту театрального мистецтва. Працював у журналах „Нові шляхи“ та „Критика“. Писав українською і польською мовами.Автор поеми „Дев'ятий вал“ (1930), збірки поезій, багатьох п'єс (зокрема, „Іменем“ — 1933 р., „Єретик“ – (1936), оповідань, збірки нарисів „Шевченкова ера“ (1942).Під час німецько-фашистської окупації займався педагогічною діяльністю. Уклав і видав для учнів початкових шкіл підручник «Основи граматики і правопису» (1942) та ін.У 1944 році був примусово вивезений до Німеччини. Помер в 1946 році в м.Зальцбург (Австрія).МОГИЛЬНЕР Борис Юрійоияч — єврейський поет. Народився у селі Словечному. Дитячі роки провів у м.Коростені. Останні роки проживав у Москві, завідував відділом поезії журналу «Совєтіш Геймланд» ( «Радянська Батьківщина»).Автор численних збірок поезій єврейською мовою.НИКОНЧУК Микола Васильович — український філолог, поет, заслужений працівник народної освіти (1991). Народився в червні 1937 року в с.Листвині. Закінчив Житомирський педінститут ім. І.Франка (1959). Вчителював у Станишівській восьмирічній школі Житомирського району та Овруцькій середній школі №2. З 1962 року працював в Житомирському педагогічному інституті. Доктор філологічних наук (1982). Очолював Незалежний інститут екології Полісся.Автор кількох поетичних збірок. Помер 3 квітня 2001 року.газета «ЗОРЯ», 1997 р. https://ovruch.com.ua/articles/85/ https://ovruch.com.ua/articles/85/ Sun, 21 Sep 2008 00:40:00 +0400   Чи не найпершу згадку про бойові дії партизанів після вторгнення гітлерівських армій можна знайти в щоденнику начальника генерального штабу сухопутних військ вермахту генерал-полковника Гальдера. Десятого дня війни він нотував: «Серйозної уваги заслуговує проблема упокорення тилового району… Лише охоронних дивізій, безперечно, замало для убезпечення всієї зайнятої території. Доведеться виділити для цього й кілька дивізій зі складу діючої армії».  Газета «ЗОРЯ» — мандріник по часу!!! Передплачуй газету «ЗОРЯ».   Чи не найпершу згадку про бойові дії партизанів після вторгнення гітлерівських армій можна знайти в щоденнику начальника генерального штабу сухопутних військ вермахту генерал-полковника Гальдера. Десятого дня війни він нотував: «Серйозної уваги заслуговує проблема упокорення тилового району… Лише охоронних дивізій, безперечно, замало для убезпечення всієї зайнятої території. Доведеться виділити для цього й кілька дивізій зі складу діючої армії».  Не міг і уявити німецький генерал, що партизанський рух набуде масштабів справжньої війни. І не кілька дивізій, 400 тисяч (!) вояків буде кинуто влітку 1943 р. на боротьбу з партизанами України.Отже, загарбники з перших днів окупації відчували реальну загрозу з боку партизанів. Варто зауважити, що тоді до партизанських методів боротьби вдавалися здебільшого підрозділи радянських військ, які потрапили в оточення, військовополонені, що втекли з полону, а також поспіхом створені обкомами та райкомами КП (б)У партизанські загони, до складу яких входили комуністи, радянські, господарські, комсомольські та профспілкові функціонери різних рівнів, працівники НКВС. Саме вони, виявляючи і патріотичний порив, й інстинкт самозбереження, дали фактично початок партизанському та підпільному руху.  Були і спеціально організовані розвідувально-диверсійні групи, які створювало командування наших відступаючих армій. Чимало з них так і залишалося в тилу ворога, продовжуючи свою діяльність. Такою була і спец-команда № 22 під командуванням «капітана Крилова» — Володимира Редчиця, яка згодом стала кістяком Овруцького підпілля.  Партизани й підпільники 1941-го року в надзвичайно складних умовах розгортали боротьбу з окупантами. Найтяжчий, безпросвітний час війни — осінь 1941, осінь тяжких поразок Червоної армії, зневіра 41-мільйонного народу України, залишеного на поталу ворогові, який приніс на нашу землю жорстокий терор, спрямований на упокорення та фізичне знищення людей «нижчої раси»…Цинічно злочинні заходи передбачалися директивою Гітлера № 33 від 19 липня 1941 р.: «Для підтримання порядку в завойованих східних областях… військ буде достатньо лише тоді, коли застосовуватиметься не юридичне покарання винних, а породжений окупаційною владою страх, здатний відбити у населення всяке бажання чинити опір…„.  Солдатів вермахту закликали до застосування „драконівських заходів“ щодо місцевого населення, і вони вдавалися до них регулярно. Масові розстріли населення відбувалися в кожному захопленому поселенні в перші дні окупації. І це було не лише єврейське населення. Бо ще напередодні війни спецслужбами за допомогою агентури було складено „Особливу розшукову книгу для СРСР“. Потім за допомогою місцевих прислужників окупанти виявляли '“неблагонадійних», передовсім комуністів, і масово розстрілювали їх як потенційних підпільників і партизанів.  Тому плани багатьох підпільних обкомів, райкомів партії так і залишилися на папері — було розстріляно дійсно більшість членів поспіхом створених підпільних осередків, які зовсім не мали досвіду боротьби на окупованій території. Далася взнаки й безвідповідальність партійних керівників, які залишали людей для підпільної та партизанської діяльності без закладених баз продовольства, одягу, зброї, абияк підбирали особовий склад майбутніх підпільників, що нерідко призводило до масових провалів.  Так було і на Овруччині.. 11 липня 1941 року в Овручі відбулося засідання Житомирського обкому КП (б)У (після окупації Житомира 9 липня 1941 р. партійне керівництво перебувало певний час в Овручі). Проводив засідання перший секретар обкому Сиром'ятников. Першочерговим завданням було створити Овруцький та Словечанський підпільні райкоми, затвердити особовий склад партизанських загонів, розробити плани по закладенню баз.  Фронт наближався до Овруча, і на 22 серпня 1941 р. було призначено збір комуністів для виходу в ліс. І тут виявилося, що командування загону і керівництво підпільного райкому просто втекли останнім потягом до Києва, нікого не повідомивши про розташування закладених баз. Комуністи, що залишилися в тилу для підпільної роботи, опинилися в тяжкому становищі: ні керівництва, нізброї, ні продуктів харчування. Терміново був обраний новий секретар підпільного райкому — Іван Старухін, він же став і командиром загону.  Словечанські партизани вийшли в ліс організованіше: бази хоча і в недостатній кількості там закладено, командири були на місцях, та ще сюди ж прибув Тимофій Гришан — секретар Житомирського підпільного обкому, який був відряджений у Словечанські ліси (адже родом він із Сорокопня) для організації партизанського руху.  Отже партизанські загони на Поліссі, незважаючи на вкрай тяжкі умови, розгорнули свою діяльність. Вони влаштовували засідки на автошляхах, вступали в сутички з нечисленними гарнізонами ворога, підривали мости, розправлялися із зрадниками, вели розвідувальну діяльність, допомагали втекти військовополоненим.  Як свідчать німецькі документи, партизани до середини вересня 1941 р. підірвали 447 залізничних мостів, з них 117 — у тилу групи армій «Південь».  У вересні проти народних месників гітлерівці кинули частини 454-ї охоронної дивізії в районі на північ і на північний схід від Овруча. У цих боях народні месники зазнали значних втрат. Восени 1941 року партизани опинилися в надзвичайно тяжких умовах: потрібно було добувати боєприпаси, а карателі безперервно переслідували, не було харчів, маневреність загонів погіршувалась через поранених і хворих.  Командир Словечанського загону Мелещенко під приводом розвідки дезертирував. Відтоді загоном командував Тимофій Гришан.  У листопаді був схоплений в Овручі Іван Старухін. Після його розстрілу припинило своє існування Овруцьке партійне підпілля. А партизанські загони овруцьких комуністів розійшлися двома групами під командуваннями К.Г. Дзюби та В.Є. Каткова в різних напрямах: Дзюба — в Рівненську область, Катков вирішив пробиватися до фронту. Певна частина партизанів залишалася в овруцькій окрузі. В січні 1942 року припинив своє існування і Словечанський партизанській загін Тимофія Гришана. З настанням холодів командування загону вирішило розпустити більшість бійців до весни, а 30 чоловік залишилося зимувати в землянках поблизу села Середня Рудня. Там їх оточив каральний загін, і в нерівному бою всі партизани загинули. Останки Т.Л. Гришана та інших партизанів були перезахоронені на військовому кладовищі в с. Словечне.  Великі випробування випали на долю наших земляків, які в найтяжчий час війни піднялися на боротьбу з окупантами. За неповними даними, в перші місяці війни в Україні 30 тис. патріотів загинули, були насильно вивезені до концтаборів або з огляду на обставини мусили зректися подальшої боротьби.  Але ці жертви не були марними. Незважаючи на драконівські заходи окупантів, що паралізовували волю до боротьби, наводили жах на місцеве населення, знову і знову знаходилися люди, які наважувалися підняти голову в атмосфері тотальних страху і покори.  Овруцьке підпілля під керівництвом Володимира Редчиця продовжувало діяти в місті, буквально нашпигованому ворогами (тут розмістилися гебітскомісаріат, органи гестапо, контррозвідки, жандармерія, поліція, комендатура, інші установи фашистського «нового порядку»).  В Словечному і навколишніх селах мобілізували до боротьби підпільників під керівництвом Михайла Посоха та Андрія Волинчука.  Дух непокори і ненависті до окупантів піднімав нові й нові сили, плекав віру в Перемогу.  Ні, не збиралося споконвічне древлянське Полісся падати на коліна перед, здавалось би, непохитною, залізною міццю третього рейху.Тамара КИЧКА, молодший науковий працівник Словечанського музею партизанської слави «Полісся».газета «ЗОРЯ», 19.09.2008 р. https://ovruch.com.ua/articles/87/ https://ovruch.com.ua/articles/87/ Wed, 24 Sep 2008 22:31:00 +0400 Житомирська обл., Овруцький р-н.1. Зона відчуження (І зона).2. с. Деркачі3. с. Журба4. с. Лепські Романи Житомирська обл., Овруцький р-н.1. Зона відчуження (І зона).2. с. Деркачі3. с. Журба4. с. Лепські Романи2. Зона безумовного (обов’язкового) відселення (ІІ зона).А) Згідно постанови Ради Міністрів УРСР.1. с. Борутино2. с. Виступовичі3. с. Колесники4. с. Малинівка5. с. Олександри6. с. Переїзд7. с. Сидори8. с. Солошине9. с. Соснівка10. с. СтецкиБ) Згідно розрахунків доз додаткового опромінення.1. с. Возлякове2. с. Делета3. с. Думинське4. с. Людвинівка5. с. Млини6. с. Піхоцьке7. с. Рудня (Руденська с/р)8. с. Стовпичне9. с. Червоносілка3. Зона гарантованого добровільного відселення (ІІІ зона).1. с. Антоновичі2. с. Базарівка3. с. Бережесть4. с. Бігунь5. с. Білокам’янка6. с. Бірківське7. с. Богданівна8. с. Бондарі9. с. Бондарівна10. с. Будолюбівка11. с. Велика Чернігівка12. с. Велика Фосня13. с. Великі Мошки14. с. Верпа15. с. Верхня Рудня16. с. Веселівка17. с. Возничі18. с. Гаєвичі19. с. Гладковичі20. с. Гладковицька Кам’янка21. с. Городець22. с. Грязеве23. с. Гуничі24. с. Гусарівка25. с. Дівошин26. с. Деревці27. с. Дуби28. с. Жолудівка29. с. Заболоть30. с. Задорожок31. с. Заськи32. с. Збраньківці33. с. Ігнатпіль34. с. Кам’янівка35. с. Камінь36. с. Кованка37. с. Козулі38. с. Кораки39. с. Кошечки40. с. Красилівка41. с. Красносілка42. с. Левковичі43. с. Левковицький Млинок44. с. Листвин45. с. Личмани46. с. Лучанки47. с-ще. Магдин 48. с. Мала Фосня49. с. Мала Чернігівка50. с. Мамеч51. с. Мацьки52. с. Можари53. с. Мочульня54. с. Мощаниця55. с. Нагоряни56. с. Невгоди57. с. Нивки58. с. Нижня Рудня59. с. Нова Рудня60. с. Норинськ61. м. Овруч 62. с. Оленичі63. с. Островки64. с. Павлюківка65. с. Папірня66. с. Переброди67. смт. Першотравневе 68. с. Піщаниця69. с. Підвелідники70. с. Підчашшя71. с. Побичі72. с. Поліське73. с. Полохачів74. с. Привар75. с. Прилуки76. с. Раківщина77. с. Рокитне78. с. Рудня (Ігнатпільська с/р)79. с. Селезівка 80. с. Семени81. с. Ситівка82. с. Слобода83. с. Словечне84. с. Смоляне85. с. Середня Рудня86. с. Сирківщина87. с. Сирниця88. с. Тхорин89. с. Усове90. с. Чабан91. с. Червонка92. с. Черевики93. с. Черепин94. с. Ясенець95. с. Довгиничі96. с-ще. Дубовий Гай 97. с. Збраньки98. с. Нові Велідники99. с. Кирдани100. с. Корчівка101. с. Черепин102. с. Прибитки103. с. Слобода-Шоломківська104. с. Сорокопень105. с. Молемки106. с. Іллівна107. с. Старі Велідники5. Зона посиленого радіоактивного контролю (IV зона).1. с. Барвінкове2. с. Білка3. с. Велика Хайча4. с. Великий Кобилин5. с. Гошів6. с. Заріччя7. с. Клинець8. с. Колосівка9. с. Коптівщина10. с. Коренівка11. с. Лукішки12. с. Мала Хайча13. с. Малий Кобилин14. с. Малі Мошки15. с. Мишковичі16. с. Новосілки17. с. Острів18. с. Павловичі19. с. Підруддя20. с. Покалів21. с. Потаповичі22. с. Радчиці23. с. Скребеличі24. с. Слобода-Новоселицька25. с. Сташки26. с. Стугівщина27. с. Теклівка28. с. Товкачі29. с. Хлупляни30. с. Яцковичі «Законодавчі акти … «, Житомир, 1997 р. https://ovruch.com.ua/articles/82/ https://ovruch.com.ua/articles/82/ Wed, 24 Sep 2008 22:35:00 +0400 Поринь в минуле… Газета «ЗОРЯ», сімдесяті роки минулого століття Йшов 977 рік… Як розповідне літопис, «Повесть временных лет», київський князь Я р о п о л к, підбурюваний своїм радником Синельдом, пішов війною на брата, древлянського князя Олега. Коли Дружила древлян вийшла за межі міста, Олег наказав підрубати опори мосту, перекинутого через рівчак. «Назад нема дороги»,  — заявив при цьому князь. Близько Овруча виник запеклий бій. Сили були нерівними — війська древлян почали відступати і нарешті кинулись безладним натовпом на пошкоджений міст. Ця людська хвиля підхопила Олега. Міст не витримав, і Олег разом з сотнями своїх ратників загинув.За наказом Ярополка Олега поховали недалеко від місця його загибелі.Згодом, у 1044 році, київський князь Ярослав Мудрий, племінник Ольги, наказав перевезти останки свого дядька у Київ, поховати його у так званні Десятинній церкві. Вже у наші часи на місці загибелі Олега споруджено невеличкий пам'ятник. У період, про який йде мова, Овруч був значним містом — центром древлянської землі.Час виникнення Овруцького феодального городища-замчища археологи відносять до VIII—IX століть. Воно розташовувалось на правому високому березі ріки Норинь зі сходу та півдня. З півночі та заходу місто оточував глибокий рів. Навколо замчища були розкидані житла овруцьких ремісників, які виготовляли шиферні самопрядки. Ці грузила для веретен з овруцького сланцю шиферу йшли в різні кітки Київської Русі, у Польщу, Чехословаччину.В Овручі знаходиться єдина на Житомирщині будова древньоруської архітектури — храм Василія, збудований наприкінці XII — на початку XIII століть. Стіни цієї унікальної будови були складені з тонкої цегли і овруцького кварциту. Відносно походження назви Овруч історики висували кілька гіпотез, одна з них зв'язує його з невеликою річкою — Ручай, яка знаходилась в західній частині міста. Звідти і пішло Овручай (скорочено Овруч), тобто «біля Ручая». Є й інше припущення, за яким місто колись називалось Овручем тому, що було оточено земляним валом, що нагадував обруч. Інша версія виходить з того, що назва «Овруч» утворена з двох старослов'янських слів: ово-руч, що означають «в іншу руку», «в іншому місці».Багато довелось пережити населенню Овруча за його історію.У 1240 р. міст було вщент зруйновано татарами. В 1321 році після героїчної оборони Овруцький замок-фортецю захопили війська литовського князя Гедеміна. У 1399 році місто розгромив татарський хан Едигей, У 1641 р. місто знову спустошили під час татарського набігу.В 1648—54 роки населення Овруча боролось за визволення України від гніту польської шляхти. Так, у одному з літописів очевидця про похід 1649 року зазначено: «І Овручом особливий полковник заставав, до которого усе Полесся належало», а в акті від 18 квітня 1649 року записано, що козацький полковник Наталчич, начальник одного з загонів Богдана Хмельницького, має в Овручі шеститисячне військо у щойно створеному Овруцькому полку.Тільки у 1793 році Овруч був возз'єднаний з Росією, а з 1796 року став повітовим містом новоутвореної Волинської губернії.Час минав, але стародавній Овруч — один з «ведмежих кутків» дореволюційної Волині—залишався невеличким забутим містечком. Так, у «Вінськово-статистичмому збірнику» Волинської губернії за 1887 рік зазначено, що в Овручі з 928 будинків тільки чотири кам'яні, а решта — дерев'яні, в місті були лише 4 криниці. На «підприємствах» працювало… 8 чоловік.В центрі міста знаходились 3 православні церкви, костьол, синагога. Проте тут не було жодного середнього учбового закладу, школи ледве животіли. Так, Овруцька жіноча школа не мала власного приміщення і орендувала його у «Общества трезвости». Більшість учнів Овруцької двокласної школи, як вказувалось у звіті шкільного наглядача за 1914 рік, не відвідувала школу «через відсутність топлого одягу».Жителі поліського міста брали активну участь у революційних подіях, у боротьбі за встановлення і зміцнення Радянської влади, яка докорінно змінила долю усього краю, як і усієї країни. В березні 1918 року тут створюється більшовицька організація. яка підняла трудящих міста та навколишніх сіл на боротьбу за владу Рад. В ніч з 30 листопада на 1 грудня 1918 року вибухло відоме Овруцьке повстання. Повстанські загони, керовані більшовиками, розгромили гайдамаків та офіцерську дружину і о 6 годині ранку 1 грудня (13 грудня за н. ст.) повністю визволили місто. Реввійськрада звернулась до трудящих з закликом вступати до лав партизанів. Кілька сот чоловік влилось до повстанських загонів.Бої за Овруч точились і у 1919-20 роках. На допомогу овруцьким трудящим прийшли робітники Петрограда, які надіслали бронепоїзд, «Второй летучий отряд рабочих Путиловского завода». Понад три місяці — з грудня 1918 року до 13 березня 1919 року, оточені з усіх боків ворогами, повстанці утримували владу в своїх руках. Згодом з Овруцького партизанського затону був створений 20-й Український радянський стрілецький полк.Значну роль у розгортанні революційної боротьби відіграв перший Овруцький повітовий селянський з'їзд, що відбувся 14 грання 1919 року.Славні традиції має Овруцька комсомольська організація, оформлена в лютому 1919 року. Комсомольці проводили широку масово-політичну роботу серед населення.Значний вклад у справу зміцнення Радянської влади в Овручі внесли видатні діячі більшовицької партії Г.І.Петровський і Г.І.Котовський.За роки Радянської влади Овруч перетворився на значний центр нашої області. У 1921 році на території Овруцького району виникають перші сільськогосподарські комуни, а у 1930 році в районі було створено близько ста колгоспів.В роки Великої Вітчизняної війни сотні жителів Овруча бились з ворогом у лавах Радянської Армії та партизанських загонах. Овруч і прилеглі до нього райони перетворились на справжній «партизанський край». 17 листопада 1943 року Овруч був визволений від окупантів частинами партизанського з'єднання, очолюваного Героєм Радянського Союзу генерал-майором О.М.Сабуровим. В боях за місто відзначився партизанський загін чехословаків, командир якого капітан Ян Налепка загинув смертю героя під час визволення Овруча.Страшних руйнувань завдали Овручу фашистські загарбники. Проте трудящі Овруча швидко відродили рідне місто, зробили його ще кращим. Тепер тут працюють комбінат молочних консервів, що став до ладу у 1951 році, маслозавод, рай-промкомбінат. Він, зокрема, виготовляє пірофілітові сажові горілки та горілки для маяків, які відправляються, в усі кінці Радянського Союзу, Об'єднану Арабську Республіку та ряд країн народної демократії. Поблизу Овруча діють льонопереробний завод, торфопідприємство.В Овручі функціонує музична школа, школа механізації сільськогогосподарства, три середні і восьмирічна школа. Будинок піонерів, Будинок культури, 6 масових бібліотек, кілька робітничих клубів. В приміщенні колишнього монастиря відкрито міжрайонну дитячу лікарню.У 1959 році став до ладу широкоекранний кінотеатр.Широкі перспективи розвитку Овруча. За генеральним планом його забудови проектується спорудити понад 100 тисяч квадратних метрів житлової площі.Передбачається спорудження ще одного кінотеатру, бібліотеки, приміщення музичної школи, трьох середніх шкіл, школи-інтернату, кількох дитячих садків та ясел.У семирічному плані намічено будувати високовольтну лінію електропередачі Коростень—Овруч. Вулиці міста вкривають асфальтом, відкривають нові магазини, їдальні. За роки семирічки стародавній Овруч стане крупним промисловим і культурним центром Житомирщини.О. ПАВЛОВ, член обласного товариства краєзнавців.газета «ЗОРЯ», сімдесяті роки минулого століття https://ovruch.com.ua/articles/81/ https://ovruch.com.ua/articles/81/ Tue, 28 Oct 2008 07:59:00 +0300 РЯД ФОТОГРАФІЙ за склом музейної вітрини. Щоразу із душевним щемом вдивляюся в ці молоді обличчя, і чомусь у свідомості спливають слова із вічної книги: «покласти жит¬тя своє за други своя». Так, в усі часи це було найвищим вия¬вом любові й людяності, безу¬мовним правом на безсмертя. Володимир Редчиць, Олександр Малолєтнєв, Олексій Третяков, Іван Шваб, Арсентій Корж, Василь Литвинов, Іван Романов, Іван Ща¬дило, Григорій Юрчак, Іван Овсієнко, Степан Редчиць, Олексій Шваб, Мавра Рушалюк, Василь Гришнюк, Франя Хомутовська, Роза (прізвище невідоме) та інші. Вони ходили по лезу бритви, усвідомлюючи смертельну небезпеку, і не плекали ілю¬зій щодо гуманності оку¬пантів. Окупаційна влада з самого початку показала, що єдиним засобом впливу на непокірних є смерть, і смерть якомога жахливіша — щоб залякати інших.  РЯД ФОТОГРАФІЙ за склом музейної вітрини. Щоразу із душевним щемом вдивляюся в ці молоді обличчя, і чомусь у свідомості спливають слова із вічної книги: «покласти жит¬тя своє за други своя». Так, в усі часи це було найвищим вия¬вом любові й людяності, безу¬мовним правом на безсмертя. Володимир Редчиць, Олександр Малолєтнєв, Олексій Третяков, Іван Шваб, Арсентій Корж, Василь Литвинов, Іван Романов, Іван Ща¬дило, Григорій Юрчак, Іван Овсієнко, Степан Редчиць, Олексій Шваб, Мавра Рушалюк, Василь Гришнюк, Франя Хомутовська, Роза (прізвище невідоме) та інші. Вони ходили по лезу бритви, усвідомлюючи смертельну небезпеку, і не плекали ілю¬зій щодо гуманності оку¬пантів. Окупаційна влада з самого початку показала, що єдиним засобом впливу на непокірних є смерть, і смерть якомога жахливіша — щоб залякати інших. У липні 1941-го розвідвідділом 5-ї армії Південно-Західного фронту, у смузі обо¬рони якої перебував Овруч, було створено розвідуваль¬но-диверсійну спецкоманду № 22 під командуванням Володимира Редчиця (оперуповноважений НКВС у м. Можайську, капітан, ро¬дом із с. Деркачі; з 2 червня перебував у відпустці — гос¬тював у батьків із дружиною і сином).  Група із 22-х бойовиків протягом липня-серпня 1941 р. здійснила декілька рейдів за лінію фронту. Зав¬даннями її були диверсії на шляхах, розвідка та налагод¬ження зв’язку з підпільними групами, що залишалися в тилу ворога, вербування агентури. 20 серпня спецкоманда № 22 була офіційно розформована. Редчиць (капітан Крилов) ще 18 серпня виїхав до Чернігова і повернувся під кінець серпня у вже окупований фашистами Овруч удвох із радистом Андрієм Бочаровим, що ніс радіостанцію у речовому мішку. Володимир Редчиць повів себе в Деркачах як прихильник нової влади — влаштувався писарем сільуправи. Це давало змогу мати не¬обхідні документи, часто відлучати¬ся до Овруча і в навколишні села. Під кінець вересня 41-го сфор¬мовано штаб підпілля. Найближ¬чими помічниками Редчиця стали Олексій Шваб, старший лейтенант, заступник капітана Крилова по групі «22»; Олексій Третяков, втік із полону, в Овручі легалізувався як комерсант-продавець цигарок (Льонька-папіросник) ; Олександр Малолєтнєв (за підробленими до¬кументами Іван Писаренко) , мо¬лодший лейтенант-прикордонник, вийшов з оточення і влаштувався на роботу директором Овруцького кінотеатру «Вікторія». Чимало підпільників за завдан¬ням штабу також влаштовувалися на роботу в місті: на залізниці, електростанції, в поліції, на пошті та в інших установах. Серед них колишні військовослужбовці, які потрапили в оточення, втекли з полону, місцеві жителі. А також 15 бійців із команди «22» стали дивер¬сійно-зв'язковою групою, яка вста¬новлювала контакти з осередками підпільників у навколишніх селах, здобувала зброю, вибухівку, на¬падаючи на поліцейсько-жандарм¬ські пости, обози. Було створено декілька невели¬ких складів зброї, оснащено парти¬занський загін Василя Мазура з Піщаниці (18 військовополонених Овруцького концтабору, яким вда¬лося втекти з допомогою під¬пільників).  Сміливці чинили диверсії на за¬лізниці, вивели з ладу електро¬станцію, міський водогін, устатку¬вання маслозаводу, паровий млин. Маючи своїх людей в гебітскомісаріаті, гестапо, окружній поліції, штаб підпілля мав доступ до ін¬формації, що дозволяла зривати задуми окупаційної адміністрації: каральні акції, вивезення молоді до Німеччини. Зв'язкова з Черепина Мавра Рушалюк часто з’являлася в місті, іноді з малою племінницею, щоб нібито провідати подругу Розу, яка працювала перекладачкою в гес¬тапо. Мавра та Степан Гришков (теж із Черепина) переправляли людей до лісу — в партизанський загін. Чоловіки приходили до Льоньки-папіросника, щоб купити кури¬ва, та й у фотоательє Володі Камінського можна було завітати без підозр. Овручани встановили зв'язок із антифашистським підпіллям 101 словацького полку,-де начальником штабу був Ян Налепка. Діставали у словаків зброю, боєприпаси, меди¬каменти, необхідну інформацію, а також домовлялися про співпрацю, щоб, принаймні, не проливати «братню кров» — в разі бойових операцій окупантів проти парти¬занів не брати участі словакам. Керівний центр підпілля в місті був у кінотеатрі, і саме там плану¬валася велика диверсійна операція, що дала б змогу знищити значну частину німецького гарнізону. А в цей час розвідники загону «Батька Василя» (Мазура) повідо¬мили, що в Товстому Лісі (район Чорнобиль-Вільча) з'явилися де¬сантники з Великої землі. Це була група особливого призначення, очолювана Дмитром Медвєдєвим, що рухалася в Цуманські ліси (по¬близу м. Рівне).  Володимир Редчиць зустрічався із Медвєдєвим, про що свідчить радіограма останнього до Москви, але на зворотному шляху загинув у перестрілці із загоном гітлерівців, що супроводжував машини з мо¬лоддю із Наровлі (Білорусь) для відправки в Німеччину. Батьків Во¬лодимира, родичів і навіть, одно¬фамільців із Деркачів та Липських Романів (20 осіб) було схоплено і спалено живими. Дружину Єлиза¬вету з маленьким сином врятували друзі, відправивши потягом на пів¬день України. Літо 1942 року. На фронті бої ідуть в районі Воронежа, ось-ось ворог захопить Ростов-на-Дону, виходить до Волги, до Сталінграда. А в місті Овруч, глибоко в тилу німецьких військ, сміливці кида¬ють виклик, здавалось би, всесиль¬ному ворогу. Щоб відзначити перемоги вер¬махту, фашисти доручили директо¬ру кінотеатру Івану Писаренку провести якийсь розважальний за¬хід. Писаренко пообіцяв підготува¬ти виставу. Василь Литвинов зай¬нявся репетиціями, а Олексій Тре¬тяков за допомогою Степана Гришкова, Івана Романова мали підготу¬вати вибухівку. Гітлерівцям були надіслані запрошення на виставу, що мала відбутися 15 серпня 1942 року. Але, за доносом зрадника, жоден німець не з'явився тоді в глядацькому залі. Прийшли словаки і… щиро аплодували артистам, не підозрюючи про те, що сидять на динаміті. На світанку 16 серпня почалися арешти. Схоплено Олександра Малолєтнєва, Івана Романова, Івана Щадила, Василя Литвинова, Івана Овсієнка, Степана Редчиця, Мавру Рушалюк — всього 42 особи, в т.ч. жінки з малими дітьми. Що довелося витерпіти цим людям у гестапівській катівні — не дай Боже, щоб і наснилося. Одне те, що дітей на третій день арешту відібрали в матерів і засипали жи¬вих у ямі на колишньому аеродро¬мі — ладне зламати будь-яку душу. 5 вересня на тому ж місці було розстріляно 27 змучених молодих людей. 13 вересня на Базарному майдані повішено Олександра Малолєтнєва та Івана Романова. Окупаційна влада мала святкува¬ти перемогу: осередок опору вияв¬лено й щонайжорстокіше викорі¬нено. Вище начальство повідом¬лено про наведення остаточного порядку в Овручі. Але, завдяки конспіратив¬ним заходам штабу підпілля, арештовано було не всіх. Олексій Третяков, Франя Хомутовська, Степан Гришков, Петро і Кость Степанчуки, Микола Поляков, Юрій Ізрайлов, Павло Гусаревич, Тарас Пешко та інші гурту¬валися в Корчівському лісі, було створено бойовий пар¬тизанський загін, що діяв до 21 лютого 1943 року. Прадавні ліси стали при¬хистком підпільників, парти¬занів краю, радянських десантників, що збиралися в загони, у великі з єднання, стаючи суттєвою силою в тилу гітлерівської армії — ці¬лим партизанським фрон¬том, що відтягував на себе значні сили вермахту, дезорганізовував діяльність оку¬паційної влади і деморалізу¬вав педантичних німців. Ці¬кава думка з цього приводу англійських істориків Ч.О. Діксона та О. Ґельбрунна: «Збитки, завдані фашистсь¬кій армії партизанами, не можна визначати лише кіль¬кістю вбитих та поранених, знищених гармат та складів. Головне полягає в тому, що погіршувався моральний стан солдатів, які воювали в країні,-де кожний громадянин міг виявитися партизаном». Так, коли 14 лютого 1942 року на ешафот у міському парку піднявся Овруцький підпільник, голова кол¬госпу з Виступовичів Арсентій Корж, німці, за всіма правилами людської поведінки мали б побачи¬ти в очах натовпу суцільних страх і покору. Але під час зачитування вироку із сірого гурту понурих людей полетів гнівний вигук: «Ми зведемо з вами рахунки! Ми помстимося за Коржа!» І німецькі слу¬жаки не змогли схопити в натовпі Василя Литвинова, в цьому здава¬лось би, безликову натовпі поліщу¬ків, що завжди був і буде для них незрозумілим, ворожим і нескоре¬ним. Бо якими б жахливими мето¬дами не знищували, не випалюва¬ли дух непокори, він відрод¬жувався і повставав, стаючи незбагненним і незнищенним приви¬дом для гітлерівських посіпак. І хай не 15 серпня 1942, то 14 вересня 1943 року окупований Овруч струснувся від вибуху, що зруйнував будинок гебітскомісаріату і разом з ним ілюзії чужинців щодо упокорення цього народу і вічного панування на цій землі.Тамара КИЧКА, молодший науковий працівник Словечанського музею партизанської слави «Полісся».газета «ЗОРЯ», 21.10.2008 р. https://ovruch.com.ua/articles/570/ https://ovruch.com.ua/articles/570/ Tue, 02 Jun 2009 15:39:00 +0400 Хтось із мудрих сказав, що доля управляє людиною. У правильності цього визначення мене переконало життя. Після успішного закінчення 1959 року Житомирського сільськогосподарського інституту я налаштувався працювали агрономом, упроваджувати надбання аграрної науки і практики на колгоспних полях. А став… газетярем. З легкої руки колишнього головного бухгалтера тоді великого покалівського колгоспу «Україна», активного дописувача районної газети «Зоря» Т. Залізка. Довідавшись, що в редакції «районки» є вакансія завідувача відділу сільського господарства, він порадив мені представитися її редактору.      Хтось із мудрих сказав, що доля управляє людиною. У правильності цього визначення мене переконало життя. Після успішного закінчення 1959 року Житомирського сільськогосподарського інституту я налаштувався працювали агрономом, упроваджувати надбання аграрної науки і практики на колгоспних полях. А став… газетярем. З легкої руки колишнього головного бухгалтера тоді великого покалівського колгоспу «Україна», активного дописувача районної газети «Зоря» Т. Залізка. Довідавшись, що в редакції «районки» є вакансія завідувача відділу сільського господарства, він порадив мені представитися її редактору.     У редакції «Зорі» застав відповідального секретаря газети Михайла Фішмана. Як з'ясувалося, бувалого фронтовика. Після знайомства він порекомендував мені написати матеріал про організацію літньо-табірного утримання молочного стада у колгоспі «Україна» і з ним через днів два прийти до редакції. Я виконав це доручення. Михайло Семенович уважно прочитав допис, показав його тоді ще молодому редактору Анатолію Максимову. А він сказав, як давньому знайомому: «Пиши заяву і приступай до роботи. Щодо твоєї кандидатури я розмовляв у райкомі партії, там дали згоду на призначення тебе зав-сільгоспвідділом». За радянської влади районні газети були друкованими органами районних партійних комітетів, і вони тримали під контролем добір кадрів до їхніх редакцій.     У ті часи сільгоспвідділ вважався найважливішим у газеті. На відміну від двох інших до його штату входив ще й літпрацівник (у теперішній кадровій градації це кореспондент). Цю посаду займав енергійний студент-заочник Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка Володимир Базєльчук. Нам доводилося виконувати великий обсяг роботи: оперативно висвітлювати на сторінках «Зорі» організацію і хід сільськогосподарських кампаній, сільського будівництва у районі, популяризувати надбання новаторів виробництва, прогресивні форми і методи організації праці, виробничих процесів у колгоспах, викривати не організаційність, недбальство, бракоробство, інші недоліки на полях і фермах, критикувати тих, хто їх допускає, забуває про житейські потреби людей. Для збирання таких матеріалів випадало часто, по кілька разів на тиждень виїжджати в села. Здебільшого, як кажуть, «на перекладних», тобто на попутних автомашинах, інших засобах. Доводилося ходити пішки. Бо автобусне сполучення тоді було тільки з районними містами і селищами, а «беушний» редакційний «Москвич» більше ремонтувався, ніж їздив. Якщо ж міг рухатися, то ним послуговувався переважно редактор, бо, крім редакційних функцій, мусив виконувати обов'язки уповноваженого райкому партії в колгоспах, на підприємствах, в організаціях.     Траплялося, наші службові поїздки завдавали чималих прикрощів. Якось восени після ділових відвідин колгоспу в Ігнатполі вечірньої пори я ледве встиг до відправки поїзда на Овруч. У вагон заскочив без квитка, бо не було часу його купувати. Контролери вирішили, що я хочу проїхати «зайчиком» і виписали мені штраф, сума якого у десять разів перевищувала вартість проїзду від Ігнатполя до беруча. Ще запам'яталось, як зимової пори з уповноваженим райкому партії у хуртовину поверталися зі звітно-виробничих зборів норинського колгоспу імені Карла Маркса, які затягнулися до півночі. Раз по раз дорогу перетинали великі снігові перемети. Додому добралися вже перед ранком стомлені, зморені до краю. А вранці належало йти на роботу і в номер газети писати матеріал про те бурхливе зібрання.     Та ми не ремствували, як казав тодішній завідувач відділу листів і масової роботи І. А. Дорфман, вважали такі випадки і ситуації «дрібницями життя». Ісак Аронович був людиною веселої вдачі, дотепним жартівником, умів створити гарний настрій і писав дошкульні фейлетони на тих, хто чинив неподобства. А нас, початкуючих у журналістиці, застерігав: «Будьте уважні. Дуже кепсько, коли в газеті трапляються каверзні помилки. За них карають і автора, і редактора.»     За правління Радянським Союзом вождя всіх часів і народів И. В. Сталіна, за смислові ідеологічні, а то й технічні помилки в газеті редакторів карали суворо й нещадно. Як зловмисників. Звільняли з роботи, застосовували репресивне переслідування. Одного бідолагу за випадкову зміну літер в імені вождя відправили до Гулагу. Про це знала і моя старша сестра Марія, яка, після репресії 193/-ГО року мого батька за наклепницьким доносом, у 14 років стала для мене і ще двох малих сестер-сиріт і за батька, і за рано померлу матір. Вона дуже непокоїлася,* що я «відірвався від землі» і обрав «неспокійну роботу».     Та після загадкової смерті Й. В. Сталіна, арешту і розстрілу керівника репресивного апарату Лаврентія Берії в країні настала «хрущовська відлига», за якої «розтанула» загроза суворого покарання за незначну провину. Пригадується, на одній районній нараді керівників сільгоспвиробництва тодішній голова великофоснянського колгоспу імені Леніна, тридцятитисячник (так називали тих управлінців і спеціалістів яких з державних установ, підприємств, організацій за рішенням вересневого 1953 року Пленуму ЦК КПРС партійні органи направили керувати колгоспами і радгоспами) В. В. Целіков публічно поскаржився, що я «необ’єктивно», «кавалерійським наскоком» покритикував правління і спеціалістів цього господарства за незадовільну організацію збирання врожаю хлібних культур. У своєму підсумковому виступі молодий та розсудливий перший секретар Овруцького райкому партії Д. і. Тростенюк порадив не сприймати критику в газеті як образу, поважно ставитися до неї і вживати заходів для поліпшення справ, ліквідації недоліків. А в окремій розмові з нами, працівниками газети, звернув увагу на необхідність аргументованіше писати і позитивні, і критичні матеріали.     У подальшому з В. В. Целіковим склалися взаємодовірливі стосунки. Він, загартований Великою Вітчизняною війною посланець промислового Донбасу, став авторитетним організато-ромноватором сільськогосподарського виробництва, перший не лише в районі, айв області запровадив прогресивну відрядну форму оплати праці колгоспників, навів порядок на полях, фермах і добився значного приросту виробництва сільськогосподарської продукції. За високі досягнення великофоснянців у восьмій п'ятирічці В. В. Целіков удостоївся звання Героя Соціалістичної Праці. «Зоря“ послідовно популяризувала надбання і досвід трудівників керованого ним колгоспу, інших кращих господарств району.     Проте аграрний сектор залишився слабкою ланкою союзної економіки. Практиковані партією в ті часи п'ятирічні завдання для села залишалися добрими намірами. Тодішній лідер КПРС і радянської держави М. С. Хрущов, який запевняв світову спільноту, що великий Радянський Союз обов'язково наздожене і пережене Америку та побудує комунізм, в одному своєму публічному виступі оригінальним афоризмом -“булькнули» оцінив діяльність тих управлінців і господарників, котрі брали високі зобов'язання та не забезпечили їх виконання. Більшість газет стала регулярно виписувати під цим визначенням колгоспи, радгоспи (а центральні видання — райони і області) з іменами їхніх керівників, які зривають виконання своїх зобов'язань і державних планів. І «Зоря» включилася в цю «викривально-критиканську» кампанію. З Володимиром Безєльчуком готували цілі сторінки-плакати про очільників тих колгоспів, які дотримуються слова, і тих, хто «булькає». Проте ЦРІХ останніх не меншало. Ні в районі, ні в країні.     Тому швидкий на нововведення і реформи М. С. Хрущов 1962-го року зініціював перебудову партійних органів за так званим виробничим принципом. У районах ліквідували заготінспекції, натомість створили більш повноважні територіальні управління сільського господарства. Овруцькому територіальному управлінню підпорядковувалося аграрне виробництво ще двох сусідніх районів — Народицького і Словечанського. Для інформаційного забезпечення діяльності цієї нової структури нашій «Зорі», як і ряду інших районних газет, надали статус міжрайонної газети і майже удвічі збільшили її штат. До нього ввели посаду фотокореспондента, власних кореспондентів у Народицькому та Словечанському районах. А в підпорядкованих територіальному управлінню районах ліквідували районні газети. Провідних їх працівників (Михайла Пригорницького і Дмитра Баранчука з Народичів, Марію Гордієнко та Ізю Сегала зі Словечного) прийняли в колектив міжрайонної «Зорі». Для неї обком партії підібрав нового редактора — фронтовика А.В. Янишевського, який після війни багато років пропрацював заступником редактора Ружинської районної газети, а потім, після успішного навчання у Київській вищій партійній школі — редактором Луганської «районки. Він запросив з Лугин молодого, перспективного Петра Федотюка (згодом став письменником), а редакція „Радянської Житомирщини“ підсилила наш творчий колектив своїм працьовитим власним кореспондентом по Овруцькому кущу Петром Кушнерчуком. Йому доручили завідувати відділом листів. Колишній редактор Народицької районки М. Пригорницький у „Зорі“ одержав посаду заступника редактора. Але пропрацював недовго — десь через півроку за сімейними обставинами повернувся до рідного йому Коростеня. Д заступником редактора „Зорі“ бюро райкому партії затвердило колишнього першого секретаря Овруцького райкому комсомолу, до речі, мого однокласника-випускника першої Овруцької середньої школи Володимира Залізка. Власне, він повернувся в газету, в якій розпочав свою трудову діяльність.     Новий редактор Антон Войцехович Янишевський був справжнім трудоголіком. Він сам працював у редакторському кабінеті майже до півночі і від нас вимагав вищої самовіддачі. Вимагав відповідально ставитися до аналізу фактів, розробки теми, написання матеріалів до газети. Після його редагування мої та інших колег рукописи, за висловом досвідченої, гарної секретар-друкарки Наталії Бондаренко, набували „клінічної чорноти“. Таку докорінну доробку наших „творів“ А.В. Янишевський умотивовував тим, що міжрайонна „Зоря“ — це вже вищого рангу, ніж районна газета, що вона має стати бойовитішою, змістовнішою і цікавішою для читацького загалу. Він вимагав розширювати тематику виступів газети, надавати їм публіцистичності, урізноманітнювати жанровість, аргументовано ставити проблеми, виявляти причинні зв'язки між вчинками, подіями і явищами. Маю зізнатися, що нам було важкувато „вписатися в режим Янишевського“. Думалося, що він надміру „гне палицю“.     Та мусили виконувати редакторські настанови і вимоги. І невдовзі переконалися, що наживаємо позитивних результатів. Наша „Зоря“ стала однією з кращих міжрайонних газет області. Хоча після хрущовського укрупнення районів вона знову стала районною, та зберегла своє обличчя і репутацію. І я багато чому навчився в Антона Войцеховича. Щонайважливіше, пройнявся вимогливістю до себе і зрозумів, що слід всерйоз зайнятися підвищенням журналістської кваліфікації. З цією метою за рекомендацією райкому партії 1965 року пішов навчатися до Вищої партійної школи при ЦК КПУ Підписуючи мою заяву на звільнення, Антон Войцехович зізнався: „Не хотів відпускати вас з редакції. Не бачу підходящої заміни. Та розумію, що у ВІШІ набудете знань, які допоможуть вам вийти на вищий рівень діяльності.“ Життя підтвердило визначення наставника. Після закінчення ВІШІ мені випало 10 років відпрацювати редактором Народицької районної газети і майже 20років — завідувачем відділу АПК обласної «Житомирщини. Мені дуже прислужилася набута в «Зорі практика. З шанобою згадую її працівників, які допомагали утвердитися на журналістській ниві.  Іван ГОЦАЛЮК, лауреат республіканської журналістської премії „Золоте перо“. https://ovruch.com.ua/articles/104/ https://ovruch.com.ua/articles/104/