Завтра — День журналіста і славне 90-річ-чя головного районного видання — газети «Зоря». Воно є ластівкою тих буремних років на Овруччині, яке друкованим словом відображало стрімкі події молодої держави і регіону. Це засвідчило вивчення архівних документів у Книжковій палаті Росії: тут зберігаються перші більшовицькі видання нашого краю «Голос рабочего и крестьянина“ як орган ревкому м. Овруч і повіту та Овруцького комітету КП (б)У (1919 рік), потім (того ж року) -'“Известия Овручского уездного исполнительного комйтета Совета робочих, крестьянских и красноармейских депутатов».

Усе моє життя нерозривно пов'язане з рідною Житомирщиною, з Овручем, із щедрим на природну красу та працьовитих людей Поліським краєм. Завжди: і в юності, і в зрілих роках «Зоря» була для мене добрим супутником, джерелом новин, навіть порадником. Ще з комсомольського віку я був активним дописувачем та позаштатним кореспондентом газети. З невимовною теплотою згадую колишнього редактора газети Антона Войцеховича Янишевсько-го, завідувачку відділу листів Галину Миколаївна Кирилюк, Миколу Сухомозського, Василя Зласенка, Володимира Казмірчука, усіх тих, хто уважно читав та допомагав. мені редагувати перші замітки і статті на сторінках газети.

Перше «побачення» із «Зорею» відбулося в далекому дитинстві, оскільки моя родина передплачує її вже протягом 20 років. Саме завдяки їй я, будучи маленькою дівчинкою, вдосконалювала своє вміння читати, при цьому ще не розуміючи змісту прочитаного. Завжди, щовівторка та щоп'ятниці, я із великим задоволенням знаходжу вільний час для читання «районки». Беручи в руки свіжий номер, звичайно ж, не знаю на яку тема: тику будуть статті, та мені добре відомо одне: матеріали цікаві, пізнавальні та змістовні. Завдяки «Зорі» я поінформована про всі новини як нашого району, так і України загалом.

 Я ЗАВЖДИ з вдячністю згадую нашу «районку», котра після багаторічноїслужбн в армії взяла мене під'своє крило, допомогла оволодіти журналістським ремеслом, яке шліфував у Ній тридцять трудових років. Це була найкраща пора мого життя.
А починалося все несподівано і швидко. 9 травня 1950-й рік — свято Великої Перемоги над фашизмом. Стою біля парку, спостерігаю за колонами трудових колективів, шкіл. У всіх піднесений настрій. А тут підходить чоловік середніх літ, усміхається, уважно роздивляється орден Бойового Червоного Прапора на моєму офіцерському кітелі і говорить:

Було це далекого 1947-го. Ми, дітлахи, збирали житні колоски на колгоспному полі. Вже й торбинки наповнили ними, коли на чорному коні, розмахуючи нагайкою, мчить лановий. Забрав у нас назбиране, насварився, поляскав нагайкою, прогнав із поля і помчав собі геть.
Верталися ми додому, вже коли сонце за обрій сідало. Зайшовши в хату, запитую: «Бабо, мамо, а „Зоря“ була сьогодні?». «Була, була, — відповідають і дають мені „районку“. При гасовій лампі, сівши на лаві за столом^ я взявся за читання моєї улюбленої і донині „Зорі“.

Сьогодні періодичні видання, на мою думку, — це класичні засоби масової інформації, які, незважаючи на телебачення, Інтернет, не втрачають серед населення своєї актуальності і мають неабиякий виховний вплив.
Чи формується національна свідомість у підростаючого покоління за допомогою «районки»? Про це я спробувала дізнатися^ провівши анкетування серед 25 своїх дев'ятикласників. І хоча у сім'ях кількох юних респондентів, газету не передплачують, діти стверджують, що її читають чи то у сусідів, чи у бабусь. Майже всі знають, у які дні газета виходить. Цікаво, що найчастіше читають газету мами, бабусі, дідусі, самі діти, а тат чомусь згадують рідше.

Щиро вітаємо вас із 90-ю річницею від дня заснування районної газети — популярного видання про чарівний куточок на півночі мальовничої Житомирщини, про його самобутню історію та сьогодення, духовність і' високу моральність жителів: простих трударів і славетних земляків, знаних далеко за межами області.
Із першим світлим променем «Зоря» стала улюбленою газетою для жителів району. Адже була щирою, відвертою, об'єктивною, мудрою, тематично багатогранною. Свобода слова, думки, волевиявлення людей упродовж: усіх цих років — визначальні пріоритети в редакційній роботі.

Наприкінці 70-х років серед овручан був популярний напіванекдот на шкільні теми. Отож, вчитель географії запитує учня,-де розташована держава Ліхтенштейн. Не думаючи і хвилини, учень відповів, що Ліхтенштейн розташований V Прилуках.
І не дивно, бо популярність тодішнього головного лікаря 2-ї обласної психіатричної лікарні Генріха Ліхтанського була величезною. Його ім'я звучало з трибуни райради, ним були підписані численні дописи в районній газеті «Зоря», він став чи не першим почесним донором. Він же — лікар -фтизіатр, господарник, активний лектор районного товариства «Знання». У співдружності із професіоиалами-біологами пише брошуру «Лікарські рослини Житомирщини, їх раціональне використання, охорона і відновлення». На все вистачало енергії у молодого лікаря-керівника. Хто ж він, Генріх Петрович Ліхтанський?

Доступ до надійного й незабрудненого джерела прісної води,-де вона є у достатній кількості, — це істотна умова для виживання, добробуту та соціально-економічного розвитку всього людства. Однак ми продовжуємо поводитися, наче водні ресурси невичерпні Але це не так. Як відомо, у світових каталогах Україна в переліку маловодних. За ступенем водозабезпечення Україна посідає одне з останніх місць серед країн Європи, а за водоємністю валового внутрішнього продукту перевищує їх у кілька разів. Водні ресурси України використовують, а отже і забруднюють у кілька разів інтенсивніше, ніж в інших країнах.